Тонкі лінії тріщин на горизонті ширилися, наче павутина, розбиваючи небо на уламки. Їхні краї були темніші за будь-яку тінь у Вічному Саду, і з цих отворів не лилася ані пітьма, ані світло—лише порожнеча.
Емірен стояв перед цим видовищем, його пальці ледь помітно тремтіли. Йому здавалося, що варто лише зробити крок уперед—і його розчинить ця порожнеча, зітре з усіх потоків часу.
— Вони вже тут, — тихо сказав він.
Хранителі мовчали, спостерігаючи за розривами в реальності. Їхні очі, що зазвичай випромінювали крижану безпристрасність, тепер видавали щось схоже на занепокоєння.
Ардаліс стояв поруч, його кулаки стиснуті, а погляд гострий, як лезо.
— Що це? — запитав він.
Хранитель, що стояв найближче, нарешті заговорив:
— Це сліди їхнього приходу.
Емірен зустрів його погляд.
— Кого?
Повітря навколо стало важким, ніби на них тиснула сама сутність часу.
— Тих, хто знищує час, — відповів Хранитель.
Тиша, що настала після цих слів, здавалася ще глибшою, ніж ті тріщини на горизонті.
— Ви сказали, що вони відчули слабкість, — сказав Емірен, намагаючись стримати хвилювання. — Але що це означає?
Інший Хранитель, що стояв трохи осторонь, повільно підняв руку і вказав на тріщини.
— Час — це тканина, що плететься діями творців. Кожне втручання змінює його, але коли баланс порушено, з’являються місця, де тканина рветься.
— І ті, хто знищують час… приходять крізь ці розриви?
Хранителі кивнули одночасно.
— Вони не творять. Вони не змінюють. Вони лише руйнують.
Емірен зітхнув.
— То вони наші вороги?
— Вони — наслідок, — відповів один із Хранителів.
Але перш ніж хтось устиг поставити ще запитання, щось змінилося.
Повітря затремтіло.
Небо над тріщинами здригнулося, наче живий організм, і тоді з порожнечі вирвалися постаті.
Вони не були схожі на жодну істоту, яку бачив Емірен.
Їхні тіла складалися з чорного туману, що постійно змінював форму, ніби вони самі не могли визначитися, якими хочуть бути. Деякі здавалися подібними до людей, але їхні риси були розмитими. Інші нагадували хижих звірів, що тремтіли від власної нестабільності.
Але найгірше було не в тому, як вони виглядали.
Найгірше було у відчутті, яке вони викликали.
Наче сам світ хотів відвернутися від них, відкинути їх назад у небуття.
— Вони не мали існувати, — прошепотів Ардаліс.
І тоді вони заговорили.
— Ви… створили… тріщини.
Голоси не звучали як щось людське. Вони були низькими, тягучими, немов слова проходили крізь тисячі розбитих дзеркал, перш ніж досягти вух.
— Ви відкрили шлях.
Емірен відчув, як у нього похололо всередині.
Ці істоти не просто прийшли сюди.
Вони звинувачували його.
— Це не було нашим наміром, — сказав він, змушуючи свій голос звучати рівно.
Силуети, що пливли в повітрі, продовжували змінювати форму.
— Наслідки… не мають намірів. Вони просто є.
Ардаліс стиснув меч, що з’явився у нього в руках.
— Якщо ви прийшли лише знищувати, чого ви чекаєте?
Тіньові істоти завмерли.
— Ми прийшли… поглинути… що зруйноване.
Вони не нападали. Вони чекали.
Емірен раптом зрозумів, що вони не діють хаотично.
Вони прийшли забрати те, що стало нестабільним.
— Вони хочуть поглинути тріщини, — сказав він, і його голос луною відбився від простору.
Хранителі знову мовчали.
Емірен подивився на них.
— Вам було відомо, що вони прийдуть?
Жодної відповіді.
Але він вже знав правду.
Ті, хто знищують час, завжди приходили.
Просто раніше ніхто не порушував рівновагу так сильно, щоб вони проявилися тут.
І якщо вони тут — це означає, що світ вже не той, що був раніше.
— Ми не можемо дозволити їм забрати більше, ніж потрібно, — сказав він.
Тіньові істоти заворушилися.
— Ми беремо… те, що має… зникнути.
Але хто вирішує, що має зникнути?
Емірен зрозумів: вони прийшли не лише по тріщини.
Вони прийшли по нього.