Тарік і Айна застигли на місці, уважно дослухаючись до таємничого голосу, який з’явився нізвідки. Земля навколо них тремтіла, ніби живий організм, реагуючи на їхню присутність. Світло, що наповнювало цей простір, ставало ще яскравішим, майже сліпучим, але не викликало дискомфорту — навпаки, воно ніби обіймало їх, надаючи відчуття безпеки.
“Хто ти?” — запитав Тарік, дивлячись у порожнечу перед собою, де здавалося, народжувався голос.
“Я не є тим, що ти можеш назвати,” — відповів голос, змінюючись із кожним словом, ніби складався з тисяч різних тембрів. “Я є тінню і світлом, початком і кінцем. Ви увійшли до місця, яке вміщає все — і нічого.”
Айна ступила вперед. Її рух був спокійним, але рішучим. “Ми тут, щоб знайти відповідь,” — промовила вона, і її слова здавалися такими ж природними, як сам цей світ.
“Відповіді завжди були поруч,” — сказав голос, і водночас перед ними з’явилася химерна структура. Це була арка, створена з чогось подібного до світла й тіні одночасно. Вона сяяла, але її межі були розмитими, ніби весь час змінювалися.
“Що це?” — тихо запитав Тарік.
“Ворота між можливостями,” — відповів голос. “Ви повинні пройти крізь них, щоб побачити те, що шукаєте. Але пам’ятайте: кожен, хто проходить, залишає щось від себе.”
“Що саме ми залишимо?” — Айна відчула, як по її спині пробіг холод.
“Те, що вас тримає, але більше не потрібне. Іноді це — страх. Інколи — спогади. А для когось це може бути сама сутність того, ким вони є.”
Тарік зітхнув і глянув на Айну. “Ти готова?”
“Якщо ми тут, це означає, що дороги назад немає,” — відповіла вона, хоча її голос злегка тремтів.
Вони разом підійшли до арки, і, ступивши крізь неї, відчули, як світ навколо зник. Їхні тіла, здавалося, розчинялися в потоках світ