Луміс і Ейлі стояли на вершині пагорба, з якого відкривався вид на їхній новий світ. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, розливаючи тепле світло по ще свіжих, незайманих землях. Тиша була майже абсолютною, якщо не рахувати шепоту вітру, що обережно грався з травою.
— Дивись, — Ейлі вказала вниз, де в долині почали з’являтися перші постаті.
Люди. Вони виглядали розгубленими, але їхні очі світилися цікавістю. Вони оглядали новий світ, в якому не було годинників, не було стрілок, що визначали б їхні дні чи ночі.
— Вони справді вільні, — сказав Луміс, уважно спостерігаючи.
— Але це тільки початок, — відповіла Ейлі. — Їм ще доведеться зрозуміти, як жити без системи.
Вона обережно спустилася вниз до людей. Луміс вагався, залишаючись на пагорбі. Щось у його серці тягнуло його назад до того, що вони зруйнували.
— Що тепер? — запитав він сам себе.
Ейлі вже стояла серед нових мешканців світу. Вона спілкувалася з ними, їхні голоси були тихими, але сповненими життям. Луміс помітив, як одна дитина підійшла до неї, тримаючи в руках невеличкий камінь, що світився м’яким світлом.
— Що це? — запитала Ейлі, нахилившись до дитини.
— Я знайшов це у річці, — відповіла дитина. — Воно… говорить.
Ейлі уважно подивилася на камінь. Його світло пульсувало, і раптом вона відчула, як її розум наповнився образами. Це були залишки старого світу — сліди системи, які, можливо, ще існували у цих землях.
— Луміс! — гукнула вона, повертаючись до пагорба.
Луміс підійшов до неї, обережно взявши камінь у руки. Образи заповнили і його свідомість. Він побачив механізми, годинники, уламки Вежі Спогадів, які, здавалося, все ще впливали на новий світ.
— Це не закінчилося, — прошепотів він, стискаючи камінь.
— Що це означає? — запитала Ейлі.
— Система не зникла повністю. Її залишки все ще тут, і вони можуть повернутися.
Ейлі поглянула на людей довкола, які почали створювати перші укриття, робити перші кроки у своєму новому житті.
— Ми повинні знайти ці залишки і знищити їх, — сказала вона. — Інакше все, що ми зробили, було марним.
Луміс кивнув.
— Це буде інша битва. Битва не за руйнування, а за захист.
Вони обмінялися поглядами й зрозуміли, що їхній шлях тільки починається. Камінь, який вони тримали, став для них першим ключем до розуміння того, що минуле завжди намагається знайти шлях у майбутнє.
Світ перед ними був новим і чистим, але його баланс ще не був встановлений. Луміс і Ейлі розуміли, що вони більше не лише спостерігачі чи руйнівники. Тепер вони стали тими, хто має оберігати цей світ і його свободу.
— Перший подих нового світу завжди найважчий, — тихо сказала Ейлі, дивлячись на сонце, яке вже високо піднялося. — Але він вартий кожної жертви.
Луміс ще раз подивився на долину, де починалося нове життя.
— Нехай цей світ стане таким, яким ми завжди мріяли.
І вони рушили вперед, залишивши позаду перший пагорб нового світу, щоб розпочати свою наступну подорож.