Темна порожнеча між тріщинами реальності продовжувала розростатися, мов чорна квітка, що розпускається на горизонті. З кожним моментом вона ставала більша, поглинаючи світло, ніби всі часи одночасно гинули у її бездонній глибині. Стало важко дихати — сама атмосфера почала втрачати свою форму, немов світу не вистачало опори, щоб утримуватися.
Емірен відчував, як його серце стискається від внутрішнього напруження, ніби щось намагається прорватися через його власну душу. Він не бачив ворога, але відчував його присутність — цей розрив у реальності був не просто наслідком їхніх дій, він був живою істотою, що прагнула відновити свої кордони, повернути все назад у нуль.
— Вони вже забирають нас, — прошепотів Ардаліс, його голос був тихим, але в ньому звучала тривога. Його очі не могли відірватися від чорних хвиль, що котилися з тріщин.
Емірен не відповів, лише спостерігав, як тріщини розповзаються, поглинаючи все навколо. Здавалось, що й сама Земля почала скрипіти під тягарем цього всесвітнього пориву. Але найстрашніше було в тому, що з кожним моментом порожнеча ставала більш відчутною. І не лише в фізичному світі — вона пробивалася у саму тканину часу.
— Вони хочуть забрати те, що ми створили, — продовжив Емірен, голос його став холодним, як вітер на полях, що не чули людських стоп.
— Але чи можемо ми їм завадити? — запитав Ардаліс, його погляд був сповнений тривоги, хоча він і намагався зберігати спокій.
Серед них один із Хранителів зробив крок уперед. Його очі палали синім світлом, яке ніколи не відображалося в реальності. Це було світло, яке існувало лише поза часом, світло, що стало свідком нескінченних епох.
— Ми могли б зупинити їх… але для цього нам потрібно більше, ніж просто сили, — сказав Хранитель, його голос ледь не злився з повітрям. — Нам потрібен час. Нам потрібно повернутися до початку.
Емірен зрозумів. Вони не могли б просто зупинити це. Вони мали спробувати змінити саму основу того, що сталося, повернути час назад, до моменту, коли все почалося. Але це означало ще більше ризику, ніж коли вони відкрили двері до можливостей. Бо не можна було бути впевненим, що повернення не створить ще більших тріщин у реальності.
— Як це зробити? — запитав Емірен, пильно дивлячись на Хранителя.
Той дивився на нього спокійно, але в його погляді було щось більше, ніж просто знання. Це було усвідомлення. Усвідомлення того, що кожен вибір, кожен рух може коштувати їм всього.
— Ми можемо відновити те, що було порушено, — сказав Хранитель, — але лише якщо зможемо повернутись до моменту народження цього світу. Тільки тоді ми зможемо зупинити їх. У момент, коли всі можливості ще не існували.
Емірен відчув, як холодний піт виступив на його чолі. Це значило одне — їм треба було пройти через саму глибину часу, пройти через те, що навіть Хранителі боялися називати, і стикнутися з початком, що могло повністю змінити хід історії.
— Я готовий, — сказав він, не вагаючись.
Але Ардаліс поклав руку на його плече.
— Ми не можемо просто знищити цей світ, Емірене. Ми не можемо повернути все до того, що було. Це буде як спроба знищити саму суть того, що ми створили.
Емірен подивився на нього, відчуваючи тривогу, яка огортала все його тіло.
— Але якщо ми не спробуємо, — відповів він, — ми дозволимо їм поглинути все.
Тіні, що кружляли навколо них, почали повільно набирати форму. І раптом це стало ясно: часу залишалося мало. Рішення треба було прийняти зараз.
Хранитель підняв руку, і в повітрі спалахнула блискавка. Це був не просто спалах світла, а сама сутність часу, яку вони намагалися закликати до себе.
— Підготуйтеся, — сказав він. — Зараз ми підемо до початку.