Меланія зупинилася перед масивними дверима, які наче виросли з самого простору. Їх поверхня нагадувала зібрання зірок, що оберталися у глибокій темряві, створюючи візерунки, які мерехтіли золотистими відблисками. Вона відчула, як від них віє прохолодою, але ця прохолода не була загрозливою — скоріше, вона пробуджувала пам’ять про щось знайоме, хоча й давно забуте.
За дверима ховався новий світ. Вона знала це, хоча ні звуки, ні образи не натякали на те, що її чекає. Щось всередині неї шепотіло: “Це не лише перехід. Це нова сторінка у твоїй історії. Але чи готова ти до цього?”
Меланія витягнула руку вперед і торкнулася дверей. Їхня поверхня, на дотик схожа на охолоджене скло, одразу відреагувала, пульсуючи під її пальцями. Раптово вона побачила видіння.
Воно було миттєвим, але надзвичайно чітким. Древній ліс, освітлений багряним світлом, серед якого здіймалися високі башти. Біля підніжжя однієї з них стояла постать у плащі, з якого виходили світлові нитки, схожі на павутиння. Постать дивилася просто на неї, хоча їх розділяли еони часу.
— “Він чекає,” — прозвучало у її свідомості, і вона відчула легкий дотик на плечі, ніби хтось невидимий намагався скерувати її вперед.
Видіння розчинилося, а двері почали повільно відкриватися. Меланія зробила крок уперед і опинилася у просторі, який, здавалось, не підкорявся законам реальності. Це був нескінченний коридор, але його стіни були створені з чогось, що нагадувало текучу воду, в якій мерехтіли образи.
Вона спробувала вдивитися в одну зі стін, і перед нею розгорнулася сцена: молода дівчина в старовинному вбранні бігла вузькими вуличками міста, яке Меланія не впізнавала. Її переслідували постаті в чорному, схожі на тіні. Дівчина обернулася, і її очі зустрілися з очима Меланії. Це тривало лише мить, але погляд був настільки сповнений відчаю, що змусив її серце стиснутися.
— “Це минуле, що прагне твоєї уваги,” — пролунав тихий голос.
Вона обернулася, але нікого не побачила. Простір був порожнім, лише звук її кроків розсікав тишу.
Далі коридор розширився, відкриваючи простору залу. Її стіни здавалися створеними з небесного каменю, що переливався всіма відтінками синього. Посередині зали, на п’єдесталі, стояла сфера, яка світилася блідо-золотистим світлом.
— “Це Серце Вибору,” — знову пролунав голос, але тепер він звучав ближче. — “Торкнися його, якщо хочеш побачити, що тебе чекає. Але пам’ятай: кожне видіння має свою ціну.”
Меланія підійшла ближче, і її рука майже торкнулася сфери, коли вона почула гучний звук — ніби грім, що розколов небо. У темному кутку зали щось почало рухатися.
Звідти з’явилася постать у важкому плащі, обличчя якої було приховане тінню. Її присутність випромінювала силу, яка змусила повітря в залі затремтіти.
— “Ти не повинна бути тут,” — голос незнайомця був низьким і владним. — “Це місце не для тих, хто вагається.”
— “Я тут, бо шукаю істину,” — відповіла Меланія, відчуваючи, як її голос лунає впевнено, попри внутрішній трепет.
— “Тоді ти повинна знати, що істина завжди супроводжується болем,” — сказав він, і в ту ж мить його фігура почала рухатися до неї.
Їхні погляди зустрілися, і Меланія відчула, як сила незнайомця пробирається вглиб її свідомості, ніби намагаючись розгадати всі її таємниці. Але вона не відвела очей.
— “Я не боюся болю. Бо він веде до змін,” — сказала вона, роблячи крок уперед.
Незнайомець зупинився. Його плащ розвіявся, і вона побачила обличчя, що здавалося їй водночас чужим і знайомим.
— “Тоді ти готова. Але чи готовий світ до тебе?” — спитав він, перш ніж зникнути, залишивши після себе лише шепіт, що лунав у просторі.
Меланія повернулася до сфери й торкнулася її. Світло вибухнуло, заливаючи все навколо, і вона відчула, як її свідомість почала переноситися в нове місце. Але вона знала: цей шлях тепер став її власним.