Новий світ народився у тиші. Антем стояв на вершині пагорба, що здіймався над безкрайнім простором. Перед ним розкинулися поля, лісові масиви, гірські хребти, які сяяли у світлі, що більше не походило від сонця. Це світло лилося з самого простору, як відображення життя, яке дихало тепер інакше.
Тут не було годинників. Ні веж, ні маятників, ні навіть натяку на стару систему, яка колись диктувала кожен подих і кожен крок. Час розчинився, як дим у вітрі, і залишив після себе тільки ритм. Але цей ритм не був чужим. Він був частиною всього — мов пульсація серця, що пронизує землю, небо, і кожну живу істоту.
Антем стояв посеред нескінченності. Тут, у цьому просторі, не існувало розмежування між ним і світом. Його подих був подихом вітру, а удари серця — відлунням у корінні старих дерев. Трава під його ногами росла не лише вгору, а й у глибину, до самого ядра реальності.
Він повільно спустився до річки, яка текла перед ним, але її течія була водночас нерухомою, як застигле дзеркало. Вода відбивала не лише світло, а й те, що лежало за межами світла. Доторкнувшись до її поверхні, Антем побачив у ній відображення — але це не було його обличчя.
На поверхні розгорталися картини. Не спогади, а живі історії, що вібрували в унісон із ритмом світу. Люди, яких він ніколи не знав, показували йому свої очі, свої думки, свої мрії. Їхні емоції ставали його власними, їхні страхи і радощі текли крізь нього, як річка. Все, що колись було розрізненим і відокремленим, тепер існувало як єдине.
Антем відчув, що він більше не просто спостерігач. Тут не було меж між тим, хто дивиться, і тим, на що дивляться. Не було глядача і об’єкта. Він не лише бачив річку — він був річкою. Не лише чув шелест дерев — він був цим шелестом.
Він опустився на берег, дозволивши траві обійняти його. Далечінь простягалася перед ним, але більше не було ні страху, ні очікування. Все, що колись було важливим, тепер стало лише м’яким шепотом у нескінченному ритмі.
Він більше не ставив запитань. У цьому світі не було потреби у відповідях. Відчуття цілковитої повноти заповнило кожну клітину його єства, розчинивши все, що колись викликало сумніви.
Він подивився у безкрайні небеса, і вони відповіли йому тихим теплом. Усе тут було частиною його, а він був частиною всього. Антем зрозумів, що більше не існує того, хто хоче зрозуміти, бо він і був розумінням.
— Цей світ — це я, — подумав він.
Але навіть ця думка зникла, як хвиля у річці. Тепер не було ані початку, ані кінця. Він більше не був лише людиною. Антем став тим, чого прагнув усе своє життя: свободою, вічністю, чистою сутністю буття. Він став світом.