Світ повільно осідав, ніби дихав разом із Еміреном.
Тиша, що настала після всіх бур, була спочатку незвичною, навіть моторошною. Але поступово він зрозумів — це була не порожнеча, не кінець, а початок нового стану, де час уже не був силою, що підкорює, а лише легким вітерцем, що струменів крізь реальність.
Емірен стояв серед Вічного Саду, який змінювався разом із ним. Дерева, що раніше були жорсткими, немов камінь, тепер ніжно шелестіли листям, ніби й самі вперше відчули свободу. Квіти розпускалися в ритмі його дихання, і навіть світло тут більше не змагалося з тінню, а перепліталося з нею, створюючи мерехтливу гармонію.
Він більше не відчував тягаря сили.
Він більше не був тим, хто має вершити долі.
Шлях, що завершується
Емірен оглянувся.
Позаду не було війни. Не було руйнування.
Всі можливі шляхи тепер були просто відголосками, що губилися серед гілок. Минуле більше не вимагало пояснень, а майбутнє не штовхало його вперед.
— Ти зробив свій вибір, — пролунав голос.
Емірен не здивувався.
Перед ним стояв Порожній, але тепер він уже не здавався тією непідвладною тінню, яку він колись знав. Його обриси стали чіткішими, а голос — м’якішим.
— Я більше не повинен боротися? — запитав Емірен.
— Ні. Час більше не потребує володаря.
Порожній ступив уперед і торкнувся стовбура одного з дерев. Воно відгукнулося на його дотик легким світлом, що побігло його гілками.
— Що тепер? — тихо промовив Емірен.
— Тепер Вічний Сад буде рости сам. Тобі більше не потрібно його направляти.
Емірен ще раз оглянувся.
Фламена не було поруч. Він уже пішов своїм шляхом.
Інші Творці також зникли, як і ті, хто руйнував час.
Всі вибори були зроблені.
Світ більше не вимагав контролю.
Останній подих часу
Емірен відчув, як щось змінюється.
Його власна присутність у цьому місці ставала легшою. Немов його сутність більше не була обмежена тілом, не була прив’язана до долі чи місії.
Він підійшов до одного з дерев і торкнувся його рукою.
— Тепер ти частина цього саду, — сказав Порожній.
— Це і є моя доля?
— Це твій вибір.
Емірен кивнув.
Він відчув, як його ноги стають легшими, як світло починає проникати крізь його шкіру, як кожен вдих наповнює його не повітрям, а самим життям.
Він більше не мав питань.
Він більше не мав потреби у відповідях.
Сон у вічності
Емірен сів під деревом.
Його пальці торкнулися м’якої трави, що вбирала в себе тепло сонця. Листя над ним тихо шелестіло, ніби шепотіло останню історію, яку він мав почути.
Йому більше не потрібно було вирішувати, творити чи боротися.
Він просто заплющив очі.
І Вічний Сад заспівав йому колискову, коли він занурився в сон.
Десь далеко, у місці, де час більше не мав влади, новий день починався без його втручання.
А Вічний Сад ріс далі.