Світ ще не був світом.
Вони стояли перед деревом, сплетеним із часу, його гілки розходилися у всі боки, немов потоки незавершених можливостей. Проте воно не було живим у звичному сенсі. Його кора нагадувала мерехтливий серпанок, що змінювався залежно від того, як на нього дивитися.
— Що це за місце? — запитав Фламен, наближаючись до стовбура.
Емірен простягнув руку, і в ту ж мить відчув, як щось торкається його свідомості. Його думки наче розчинилися в повітрі, і він побачив світло та тінь, що змішувалися в нескінченних переплетеннях.
— Це початок, — відповів він, відчуваючи, як саме це місце формує щось нове. — Або кінець. Залежно від того, що ми зробимо.
Той, хто був Порожнім, дивився на гілки, що не росли, а текли, наче ріки часу, що ще не визначили своїх берегів.
— Як нам знайти дорогу, якщо її ще немає?
І тоді світ змінився знову.
Голоси, що творять реальність
Земля під їхніми ногами здригнулася, і перед ними простяглася дорога. Вона не з’явилася раптово — скоріше, вона завжди була тут, просто ніхто не знав, у якому напрямку вона веде.
Повітря навколо завирувало.
Голоси.
Тихі, невиразні, вони звучали звідусіль, ніби саме повітря говорило.
— Ви — ті, хто прийшли, щоб обрати.
— Ви — ті, хто можуть дати цьому світу форму.
— Але чи знаєте ви, що саме створюєте?
Емірен відчув, як ці слова пронизують його. Це не були питання, на які можна було відповісти словами. Це було щось глибше — випробування їхньої сутності.
— Якщо цей світ ще не має часу, то звідки тут голоси? — тихо запитав Фламен.
Порожній відповів першим:
— Вони не є частиною цього місця. Вони — це відлуння нашого вибору.
Емірен зосередився. Голоси не належали жодній істоті, але вони не були порожніми. Вони чекали відповіді, чекали, коли хтось заповнить цей світ змістом.
— Ми шукаємо те, що має народитися, — сказав він.
І тоді дорога під їхніми ногами змінилася.
Випробування Творців
Вона більше не була рівною.
Тріщини пішли поверхнею, розділяючи її на шматки. Деякі з них мерехтіли, інші ставали прозорими, і Емірен зрозумів, що це не просто шлях. Це фрагменти реальності, що змагалися між собою.
Одна дорога вела до темного лісу, де дерева були схожі на тіні спогадів.
Інша — до міста, що ще не існувало, його обриси миготіли, неначе видіння.
Третя — у порожнечу, де не було нічого.
— Це варіанти майбутнього, — прошепотів Фламен.
— І ми маємо обрати? — запитав Порожній.
— Ні, — відповів Емірен. — Ми маємо створити.
Він зробив крок уперед.
І світ застиг у очікуванні.