Після розмови з Назаром Антем не міг знайти собі місця. Він повернувся до своєї кімнати, де стіни здавалися надто тісними, а кожен тік годинника — нестерпним. Він сів на ліжко й витягнув із кишені ту дивну кулю, яку знайшов кілька тижнів тому в руїнах старого механізму неподалік годинникової вежі.
Куля була зроблена з металу, але здавалася майже живою. На її поверхні були тонкі лінії, які нагадували обриси лабіринту. Якщо уважно вдивлятися, вони починали світитися слабким синім світлом, що, здавалося, реагувало на його дотик. Але що це таке? І чому, тримаючи її в руках, він відчував, ніби час сповільнюється?
Антем провів пальцем по одній із ліній, і раптом у голові пролунав звук — глибокий, наче дзвін, що лунав у порожнечі. Перед його очима спалахнуло видіння: годинникова вежа, але зруйнована, її шпилі розкидані навколо, а маятник застиг у повітрі.
Він різко відсахнувся, випустивши кулю з рук. Вона впала на підлогу, але не розкотилася — замість цього зависла у повітрі, обертаючись навколо власної осі. Синє світло стало інтенсивнішим, і кімната наповнилася тихим гудінням.
Антем відчув, як щось змінюється. Простір довкола нього став розпливатися, наче межі реальності розчинялися. Його серце калатало, але він не міг відвести погляду від кулі.
— Що ти таке? — прошепотів він, але не отримав відповіді.
Світ навколо почав змінюватися. Він більше не був у своїй кімнаті. Перед ним знову з’явилася вежа, але тепер вона була значно ближчою. Її механізми видавали хрипкі звуки, як від зношеного металу, а маятник розгойдувався так швидко, що його було ледь видно.
— Це не сон… — промовив Антем.
Його думки перервало несподіване відчуття. Він відчув холодний подих на спині. Озирнувшись, він побачив постать у темному плащі, що стояла в тіні. Її обличчя було приховане, але він чітко бачив очі — холодні, наче крига.
— Ти не повинен був цього торкатися, — пролунав низький голос. — Це не для таких, як ти.
— Що це за куля? — вигукнув Антем, намагаючись не показати страху. — Що вона робить зі мною?
— Вона показує правду, — відповіла постать, крокуючи ближче. — Але правда — це зброя, якою ти не зможеш скористатися. Відпусти її, поки не стало пізно.
Антем стиснув руки в кулаки. Він більше не міг жити у цьому світі без відповідей.
— Ні, — сказав він твердо. — Якщо це правда, я хочу знати. Навіть якщо вона мене зруйнує.
Темна постать завмерла, потім повільно нахилила голову, наче оцінюючи його.
— Тоді готуйся до наслідків, — мовив голос, зникаючи в повітрі разом із постаттю.
Антем залишився на самоті. Куля знову впала на підлогу, тепер уже нерухома. Але він знав: цей момент змінив усе.
Він більше не міг повернутися назад.