Туман, який покрив землю ще до світанку, ніби був живим організмом, що рухався за своїм власним планом. Легкі потоки холодного повітря тягнули за собою морок, і хоча ніч вже закінчувалась, світло не поспішало витісняти тіні. Вони вбирали все навколо, навіть землю, що, здавалося, не могла позбутися їхнього впливу. Меланія залишалася на старому кам’яному подвір’ї, що було оточене високими деревами з поваленими гілками. Її погляд розбігався по горизонту, де світло ще не здолало темряви, і вона знала: те, що вона тримала в руках, приведе її до того, що змінить усе. Але як?
Книга в її руках тепла, ніби вбирала в себе всі її думки, відчуття й бажання. Кожен розділ була наче портал у іншу реальність, і з кожним новим словом вона все більше потрапляла в полон цього загадкового твору. Її зміст був непростим для сприйняття: здавалося, що кожна сторінка була написана для того, щоб поставити нові запитання, а не дати відповіді. Вона відкривала перед нею цілий всесвіт — всесвіт, де магія не була просто чудесами, а складною наукою, де кожен вибір відгукувався глибокими наслідками для майбутнього.
Ще вчора вона не могла навіть уявити, що є такі місця, де магія і час переплітаються між собою, створюючи цикли, котрі, здавалося, можуть тривати вічно. Але ця книга, мов вказівник на невідомі шляхи, відкрила для неї новий вимір реальності, яким вона повинна була навчитися керувати. Тут, у бібліотеці, що поглинала її існування, Меланія почала розуміти, що сама доля є лише ниткою в багатошаровій тканині часів.
Несподівано її увагу привернув невеликий фрагмент тексту, на який вона натрапила на останній сторінці. Це був розділ, який говорив про вибір, що стояв перед її родом. Вибір, що має вплинути не тільки на її майбутнє, але й на долю всього світу. Її серце забилося швидше, коли вона прочитала: «Тільки ті, хто зуміє пройти крізь тінь вічності, отримають право змінити хід часу. Тільки шлях через руйнування дозволить зберегти баланс між минулим і майбутнім.»
Ці слова ніби вибухнули в її свідомості, заполонивши її думки. Як? Як можна пройти через руйнування, не знищивши всього? І чи мала вона право вирішувати, що буде з часом, з цілим світом, в якому її вибір стане остаточним?
Відповіді на ці питання вона могла знайти лише в тому місці, де час став би її союзником, а не ворогом. Але що їй було робити з цим знанням? Усі її інстинкти кричали, що кожен крок наближає її до неминучого кінця, до точки без повернення.
Того ж дня вона вирушила на зустріч з Учителем — людиною, яка давно вивчала стародавні книги та магічні артефакти. Він був останнім, хто міг знати більше про магію часу, і саме він міг дати відповідь на питання, яке мучило її душу.
Меланія залишила стару бібліотеку, її кроки стали впевненішими. Вона йшла до роздоріжжя, яке визначить її долю. І хоча в її серці була певна тривога, вона знала: це був єдиний шлях, який залишався, шлях, що виведе її до справжнього розуміння вічності.
Небо вже почало світлішати, і хоча ранкове світло розсіювало туман, його холодний відблиск лише поглиблював відчуття, що світ знаходиться на межі великої зміни. Меланія сповільнила кроки і підняла голову, бачачи перед собою обрис Учителя, який вже чекав її на кінці дороги. Що чекає її тепер, вона не знала, але була впевнена в одному: вибір вже зроблений. Тепер залишалося тільки пройти його.