Крокуючи по кристалічному мосту, Луміс відчував, як під ногами мерехтить енергія. Здавалося, ніби міст був живим — кожен його рух викликав легке світіння, яке розтікалося вздовж кристалів, неначе хвилі на поверхні води.
Далекі вежі, що височіли на горизонті, здавалися набагато ближчими, хоча їхня справжня сутність лишалася таємницею. Луміс стояв на краю мосту, не поспішаючи йти далі, його погляд був прикований до цих величних споруд. Вони не були звичними вежами — вони виглядали як потужні спіралі, що переливались світлом, як нитки туманного простору, переплетені в нескінченний узор. Кожна нитка була живою, вона змінювала колір залежно від погляду: одні миті вони ставали ніжно-білими, як ранок, інші — темно-сапфіровими, як ніч, поглинуючи світло в саму глибину.
Луміс не міг зрозуміти, чому ці вежі не привертали уваги інших. Люди, що жили неподалік, здавалися байдужими до них, вони просто проходили повз, як якщо б це була частина природного ландшафту, що ніколи не викликала захоплення чи питань. Але для Луміса ці вежі були більше, ніж просто частина пейзажу. Вони були загадкою, яка вабила і манила, наче таємничий магічний код, що обіцяв відповіді.
Міст завершувався на платформі, що виглядала так, наче її розмістили тут не випадково, а з якоюсь глибокою метою. Вона була вкритою сріблястою травою, що пахла чимось незнайомим, чимось з іншого світу. Коли вітер торкався її, вона співала своїм особливим мелодійним голосом, ніби сама природа намагалася передати послання через цю пісню. Здавалося, сама платформа була живим організмом. Віти дерев, що росли навколо, зібрані з темного скла, шурхотіли між собою, випромінюючи м’яке світло, що додавало магії всьому навколо. Квіти, розкидані тут і там, розкривалися та закривалися у ритмі, схожому на людське дихання, немов сама Земля видихала свій магічний подих.
Луміс нахилився, щоб торкнутися однієї з квіток. Пелюстки були холодними на дотик, майже кристалічними, і в ту ж мить перед його очима спалахнув образ — короткий, але надзвичайно ясний. Він побачив себе в іншому місці, в іншому часі, серед інших людей, яких він ніколи не зустрічав. Образи швидко змінювались, і Луміс відчував, як йому важко зрозуміти ці спогади, які він ніколи не переживав. Спогади про подорожі, про світи, про інші реальності, які не існували в його житті, але так яскраво оживали перед ним.
— Що це? — прошепотів він, відчуваючи, як серце починає битися швидше від відчуття незвичного збудження.
— Це твої перші відкриття, — пролунало поруч, але голос був не від людини. Це був голос, що лунало від самого простору навколо. Голос був теплим, ніжним, але наповненим силою, що не піддавалася визначенню.
Луміс різко обернувся, але навколо не було нікого. Лише м’яка трава, що шелестіла від вітру, і дерева з переливчастими листями, що світяться м’яким світлом. Тіні від них виглядали живими, наче в них ховалися таємниці.
— Хто тут? — запитав він, намагаючись розгледіти джерело голосу. Він почувався спантеличеним, але також відчував, як серце його переповнює відчуття зв’язку з цим місцем.
— Ти шукаєш, і я тебе веду, — прозвучав голос знову, цього разу ще більш чітко, наче він вийшов з самого повітря, що оточував Луміса. — Я — те, що живе в цьому світі. Я — частина тебе.
Луміс зробив крок назад, відчуваючи, як магія цього місця починає оживати у ньому. Здивування поступово змінювалося на зацікавленість, а потім і на відчуття нової сили, яка почала проникати у його саму суть. Він відчував, що ці вежі, ці квіти, це світло — все це не випадково.
Відчуття дивовижної невизначеності і натхнення сповнювали його. Луміс знав, що ці вежі є ключем до чогось важливого. І хоча він не міг пояснити, чому ці таємниці не привертали уваги інших, він відчував, що його власний шлях пов’язаний із ними.
— Якщо хтось мене веде, — подумав він, — то ці вежі повинні бути відповіді. Вони — ключ до нового початку.
Поклавши руку на холодну, кришталеву поверхню однієї з квіток, Луміс зробив перший крок на сріблясту траву. І в цей момент його допитливість переросла в рішучість. Він вирушав до веж, з кожним кроком ближче до розгадки того, що чекало його у цьому світі, що змінився на його очах.
Йому не було відомо, скільки перешкод і викликів чекає на нього вперед, але він відчував, що це був лише початок великої подорожі. Вежі не просто стояли там, вони спостерігали, вони чекали. І тепер він, Луміс, був готовий розкрити те, що в них приховано.