Тарик ішов по вузькій стежці, яка веде крізь величезні кам’яні скелі. Його рухи були обережні, ніби він кожним кроком перевіряв ґрунт під ногами, навіть якщо він точно знав, що шлях цей доведений не раз. Його серце билося швидше, а думки переплутувалися в голові, як незрозумілий клубок. Він постійно відчував, що за ним хтось стежить, але водночас жодних доказів цього не було. І хоча він ніколи не міг цього довести, ці відчуття не покидали його.
Тарик завжди підозрював, що його життя якось пов’язане з чимось вищим. Може, це була сила, що направляла його шлях, чи просто випадковість, що він вижив стільки разів у битвах, які мали б забрати його життя? Він прагнув вірити, що це не просто випадковість, що хтось або щось береже його, але глибокий страх відправляв його на поріг сумнівів.
Іноді, у моменти тиші, коли він залишався один із самотніми скелями та зорями, що виглядали так далеко, він відчував це дивне відчуття, що є щось, або хтось, що невидимо веде його через небезпеки, оберігає від смерті. Це було одночасно заспокійливим і лякаючим. Він не міг повністю прийняти це, не знаючи, хто чи що це.
“Чи справді я просто втікач від долі?” — думав він іноді, сидячи під зоряним небом. Його розум завжди намагався розібратися в кожному явищі, перевірити кожну теорію на міцність, але ця невидима сила залишалася поза межами його розуміння. І це було тим, що він найбільше боявся.
Завжди сумніваючись, він часто ставив собі питання, на які не було відповіді. Його мова стала суворішою, його очі — пильнішими, а серце — жорстокішим до будь-якої слабкості. Адже якщо він не міг сам перевірити, що є за цією силою, він не міг дозволити собі вірити в неї. Що як це було лише його фантазією? Що якщо він просто вигадував собі цього охоронця, цієї невидимої присутності?
І все ж, кожного разу, коли він потрапляв у найнебезпечніші ситуації, йому здавалось, що щось невидиме оберігає його від неминучої загибелі. Чи може це бути просто везіння? Чи це було більше?
Поки що Тарик не мав відповіді, і кожен крок наближав його до того моменту, коли він мусив би зустріти цю правду. Але страх цього моменту не покидав його. Чи витримає він, коли дізнається те, що давно підозрював?
Поглянувши на долину, що простягалася перед ним, Тарик зрозумів: він був ближче до своєї мети, ніж будь-коли раніше. І хоча він не знав, хто чи що його чекає попереду, він відчував, що це, в кінці кінців, буде його найважливіша зустріч.
Його сумнів був все ще сильний, але що далі, тим більше він розумів: треба прийняти цей страх і рухатися вперед, бо лише так можна знайти відповідь.