Кроки Емірена й Аліани глухо відлунювали в тиші, коли вони перетнули поріг величних воріт. Відразу за ними розкинувся нескінченний простір, де небо й земля зливалися в єдине сяйво. Все навколо ніби пульсувало, змінюючись кожну мить: дерева виростали й зникали, квіти розквітали, а потім згасали, мов зорі.
“Це… живе,” — прошепотіла Аліана, зупиняючись, щоб доторкнутися до одного з дерев. Її пальці ледве торкнулися кори, як дерево відгукнулося м’яким світлом, і вона побачила видіння — швидкоплинні сцени чужого життя: народження, радість, втрати, смерть.
“Це не просто сад,” — відповів Емірен, оглядаючи простір довкола. “Це живий організм. Тут час має душу.”
Попереду, вдалині, виднілися обриси масивної споруди. Її величні куполи сяяли, мов поліроване золото, а стіни були прикрашені мозаїками, що змінювалися прямо на очах, показуючи сцени з минулого, теперішнього й майбутнього.
“Храм часу,” — сказала Аліана. Її голос прозвучав тихо, майже благоговійно. “Це серце Саду, місце, де зберігаються всі гілки реальності.”
Шлях до Храму
Дорога до Храму була непростою. Хоча вона здавалася прямою, кожен крок змушував їх відчувати, ніби вони рухаються крізь густий, невидимий туман. Навколо них з’являлися й зникали образи: фрагменти минулих подій, чужих життів і альтернативних реальностей.
Раптом перед ними виросла тінь — вона була схожа на людську постать, але її обличчя було розмитим, ніби його стерли час і забуття.
“Ви шукаєте Храм?” — запитала тінь, її голос лунав, як шелест старих сторінок.
“Так,” — відповів Емірен, тримаючи руку на руків’ї меча.
“Храм відкривається лише тим, хто готовий побачити правду,” — відповіла тінь.
“Яку правду?” — запитала Аліана, її погляд був настороженим.
“Ту, яка ховається в вас самих,” — відповіла тінь, і з її грудей раптом вирвався яскравий спалах світла.
Випробування відображення
Світло охопило Емірена й Аліану, і вони опинилися в іншому місці. Перед кожним з них виникли великі дзеркала, їхні поверхні були гладкими, мов вода.
Емірен підійшов до свого дзеркала й побачив себе, але не таким, як зараз. Відображення було старішим, із сивиною у волоссі, обличчям, обтяженим досвідом і болем. Воно дивилося на нього уважно, ніби пронизуючи його душу.
“Це ти,” — заговорило відображення. “Але я — той, ким ти станеш, якщо підеш далі.”
“Що ти хочеш мені сказати?” — запитав Емірен.
“Час завжди вимагає жертв,” — відповіло відображення. “Ти готовий втратити себе, щоб зберегти гармонію?”
Аліана стояла перед своїм дзеркалом. Відображення показувало її молодшою, але з очима, сповненими жалю й сумнівів.
“Чому ти вагаєшся?” — запитала молодша версія. “Ти знаєш, що не можна змінити все без наслідків.”
“Я не боюся наслідків,” — відповіла Аліана, стискаючи кулаки.
“Неправда,” — відповіло відображення. “Твій страх — це страх втратити контроль.”
Дорога відкривається
Випробування тривало, розкриваючи перед Еміреном і Аліаною глибини їхньої свідомості, змушуючи дивитися в очі власним страхам і сумнівам. Кожне відображення в дзеркалах виривало з них істини, які вони ще не були готові прийняти, кожен відблиск тривожив душу, змушував вагатися, запитувати, чи це справжнє їхнє “я”, чи лише тінь того, ким вони можуть стати.
Вони боролися не з зовнішніми силами, а з собою. Дзеркала хиталися, гойдаючись під тиском їхніх рішень, вібрували, ніби чекали, коли правда стане очевидною. І коли, нарешті, вони прийняли себе такими, як є—зі всіма слабкостями та силою, з минулим, яке не змінити, і майбутнім, яке ще належить створити—скляні поверхні тріснули одночасно.
Розпад був миттєвим і водночас нескінченно довгим: мільйони уламків розсипалися у повітрі, виблискуючи, ніби зірки, що падають у безвість. Вони не падали на землю, не поранювали їх, а просто зникали, розчиняючись у світлі.
Перед ними знову з’явилася Тінь, але тепер вона була меншою, її обриси здавалися нечіткими, а голос—не таким владним.
— Ви пройшли випробування, — сказала вона, і в її голосі прозвучав відгомін далекого вітру. — Але пам’ятайте: кожен вибір, який ви зробите далі, відлунюватиме крізь Сад і крізь час. Ви вже змінили хід подій.
Тіні більше не було, а попереду, немов сама доля розступалася перед ними, повільно розкривалися Ворота Храму. Вони випромінювали світло не просто як фізичне сяйво, а як щось, що проникало глибше—у думки, у спогади, у саме відчуття реальності.
— Тепер ми дізнаємося, що приховує серце часу, — промовив Емірен, зробивши перший крок уперед.
— І, можливо, що воно готове розповісти нам, — додала Аліана.
Вони разом увійшли у світло, і за ними Ворота Храму зачинилися, відокремлюючи їх від усього, що залишилося позаду.