Шлях, яким ішли Тарік і Айна, звивався мов стрічка, розчиняючись у далекій імлі. Відлуння, що досі було хаотичним, почало набувати чіткості. Кожен крок наближав їх до звуків, які ставали дедалі зрозумілішими. Це були слова, сказані голосами, знайомими й незнайомими водночас.
— Ти чуєш це? — запитав Тарік, озираючись. Його обличчя відображало тривогу.
— Так, — тихо відповіла Айна, її очі затуманилися, наче вона бачила не цей світ, а щось далеке і болісне.
Голоси говорили різне. Звучали ніжні спогади дитинства, важкі слова втрат, обіцянки й зради, мрії та страхи. Ці звуки не лише лунали в повітрі — вони наповнювали сам простір, відчувалися в кожному подиху.
Раптом перед ними виникло видіння. Прозоре, як ранковий серпанок, воно показувало молодого хлопця. Його обличчя було знайоме, і Тарік здригнувся, побачивши себе. Це був він — набагато молодший, наляканий і самотній.
— Це… це я, — прошепотів Тарік, відчуваючи, як серце стискається.
Юний Тарік стояв посеред темряви й озирався навколо, наче шукав когось, хто прийде йому на допомогу. Потім його голос пролунав, тремтячий і сповнений болю:
— Чому я завжди залишаюсь один?
Айна дивилася на видіння, її обличчя було напруженим. — Це твоє відлуння, Таріку. Частина тебе, яка залишилася в минулому.
— Але чому воно тут? — Він зробив крок до видіння, але те почало віддалятися.
— Царство Відлуння показує те, що ми приховали глибоко в собі, — пояснила Айна. — Те, з чим ми ще не змирилися.
— Як це допоможе нам дістатися до Древа? — запитав він, його голос наповнився роздратуванням.
— Щоб пройти далі, ти повинен прийняти себе, — відповіла Айна. Її слова були водночас простими й важкими.
Тарік наблизився до видіння, його кроки були важкими. Він дивився на юного себе, відчуваючи біль, який так довго приховував.
— Ти більше не один, — сказав він, його голос звучав твердо. — Я з тобою. Ми пройшли крізь це разом.
Видіння повільно розтануло, залишаючи після себе дивне відчуття полегшення. Шлях попереду став чіткішим, немов звільнившись від туману.
— Це було непросто, — сказав Тарік, повертаючись до Айни.
— І це ще не кінець, — відповіла вона, вказуючи на нову хвилю відлуння, що здіймалася перед ними. — Тепер твоя черга, Айно.
Айна застигла на місці, її обличчя зблідло. Відлуння набуло форми, і з нього постало обличчя жінки, яку вона знала дуже добре.
— Мамо… — прошепотіла Айна, і її голос затремтів.
Шлях вимагав від кожного з них витримки й прийняття. Щоб дійти до Древа Вічності, вони мали зустрітися зі своїми тінями, страхами й спогадами — і залишити їх позаду.