Сяйво, що випромінювала сфера, охопило Меланію, мов пелена світла, котра одночасно огортала й пронизувала. Вона відчула, як реальність навколо розчинилась, ніби зникли всі межі простору і часу. Її ноги більше не торкались підлоги, а тіло втратило вагу, підкорюючись якомусь невидимому потоку.
Перед її очима розгорталися образи — калейдоскоп спогадів, можливостей, чужих і водночас знайомих світів. Ось вона побачила місто під гігантським куполом, де люди жили у гармонії, але їхні очі були порожні, ніби позбавлені волі. Далі виник пейзаж безкрайніх рівнин, де високі вітрини зі скла та металу стриміли, мов зірки, що впали з неба, але там панувала тиша — жодна істота не населяла ті місця.
Раптом перед нею постала картина, яка змусила її серце стиснутися: тінь жінки з білим волоссям і глибоким сумом у погляді. Ця жінка стояла серед руїн, тримаючи на руках уламок сфери, схожої на ту, що зараз світилася перед Меланією.
— «Що це? Минуле? Майбутнє?» — запитала вона, відчуваючи, як голос втрачає впевненість.
— «Це — один із шляхів, що веде до кінця або початку», — пролунав голос, але він був не зовсім людським. Глибокий, але водночас мелодійний, наче належав самому простору.
Раптом світло розтануло, і Меланія опинилася на величезній відкритій площі. Небо над головою було затягнуте сріблястими хмарами, і звідти лився м’який світ, що відбивався від гладкої поверхні кам’яної бруківки.
На площі не було жодної душі, окрім неї. У центрі височів монумент: статуя чоловіка у плащі, що здіймався, мов крила, а його рука тримала щось схоже на перо, від якого тягнувся слід золотих символів, зупинених у русі.
Меланія відчула, як щось підштовхує її підійти ближче. Вона простягнула руку до написів, але щойно її пальці торкнулися золотих символів, із статуї вирвався глибокий гуркіт. Камінь ожив, і статуя повільно опустила голову, а її очі засвітилися яскравим білим світлом.
— «Ти торкнулась Знаку Вічності. Це місце не терпить слабкості. Що шукаєш тут, смертна?» — прогримів голос, що лунав одночасно з усіх боків.
Меланія глибоко вдихнула, намагаючись зібратися.
— «Я шукаю відповіді. І шлях до змін».
— «Зміни? Чи ти розумієш, що зміни — це не просто дія? Щоб змінити щось, ти маєш стати його частиною. Знати його так, ніби це твоє власне тіло. Готова ти пожертвувати собою заради цієї істини?»
Меланія не відповіла одразу. Її думки крутилися навколо того, що означають ці слова. Але глибоко в серці вона знала: без зміни себе, без інтеграції того, що прагнеш зруйнувати чи відновити, справжня перемога неможлива.
— «Я готова», — тихо, але впевнено вимовила вона.
Статуя мовчала кілька довгих митей, а потім знову заговорила:
— «Тоді тобі доведеться пройти випробування. Але не думай, що це буде битва. Твоє найбільше протистояння — це ти сама».
Із підніжжя статуї вирвалися тіні, які швидко охопили всю площу, затягнувши її в непроглядну темряву. Меланія опинилася у повній порожнечі. Її дихання відлунювало, і кожен крок віддавався гулом.
Раптом перед нею з’явилася її власна постать. Це була вона, але не та, яку вона знала. У цього відображення були очі, сповнені гніву та сумнівів, а з його рук спадали тонкі чорні нитки, що звивалися, немов живі істоти.
— «Хто ти?» — запитала Меланія.
— «Я — ти, якою ти могла б стати. Ти, яка боїться. Ти, яка тікає. Ти, яка руйнує не задля змін, а через слабкість».
Меланія відчула, як ці слова проникають у її душу, відкриваючи приховані страхи. Але вона також знала: це відображення — лише частина її самої, яку вона має подолати.
Відлуння простору навколо почало посилюватися, і темрява стала рухатися. Меланія відчувала, як кожна клітина її тіла налаштовується на битву. Але битва полягала не у фізичній силі. Вона мала знайти відповідь на головне питання: чи здатна вона прийняти і змінити саму себе?