Антем сидів на березі річки, вдихаючи прохолодне повітря нового світу. Все навколо здавалося ідеальним: ритмічне шелестіння дерев, дзюрчання води, м’яке сяйво, яке пронизувало простір, наповнюючи його теплом. Світ більше не мав меж. Він був нескінченним і водночас завершеним.
Але щось змінилося. Ледь відчутне занепокоєння, схоже на тихий голос у глибині свідомості. Антем розкрив долоні, намагаючись знову відчути гармонію, але цей внутрішній голос не стишався. Його відчуття ідеальності почало кришитися.
Тік-так.
Спочатку він подумав, що це лише спогад, уламок минулого, який не встиг зникнути разом зі старим світом. Але звук повторився. І знову. Він лунав десь поруч, надто близько, щоб бути плодом уяви.
Антем озирнувся, шукаючи джерело, але нічого не змінилося. Ліс стояв мовчазний. Річка текла, залишаючи по собі шовковий блиск на березі. Тік-так. Тік-так. Звук ніби ожив, почав розчинятися в повітрі, наповнюючи простір навколо.
“Цього не може бути,” — подумав Антем.
Він повернув погляд до річки. Спочатку її поверхня виглядала спокійною, майже застиглою. Але потім він помітив, як по воді почали розходитися хвилі, ритмічні, як удари серця. Антем нахилився, намагаючись побачити джерело, і доторкнувся до поверхні.
Те, що він побачив, змусило його відсахнутися. У воді не було його відображення. Натомість там з’явився годинниковий циферблат. Зламаний, без стрілок, але такий знайомий, що холод пробіг уздовж його хребта.
Раптом усе навколо змінилося. Шум річки замовк. Вітер завмер. Антем почув, як його серце гучно вдарило раз, а потім затихло, ніби теж підкорилося цій тиші.
Земля під його ногами почала тріщати. Ідеальний ландшафт — поля, гори, ліси — розколювався, мов крига на поверхні замерзлого озера. Із тріщин у землю стікало світло, що раніше здавалося вічним.
— Це ілюзія, — прошепотів Антем.
Темрява заповзала в його реальність. І з цієї темряви пролунав голос. Холодний, без емоцій, але незаперечний.
— Ти думав, що знайшов істину? Ти лише перейшов до наступного рівня нашої гри.
Антем відчув, як земля під його ногами стала нестабільною. Він хотів бігти, кричати, щось зробити, але його тіло не слухалося. Він був наче маріонетка, що зависла у повітрі, керована невидимими нитками.
Голос продовжив:
— Усе, що ти бачив, усе, у що ти повірив, — це лише частина ілюзії. Ти шукав свободу, але свободи не існує. Є лише вічність. І ти — її вартовий.
Ці слова, наче удари молота, пролунали в його свідомості. Світ навколо почав розпадатися, відкриваючи щось механічне, щось знайоме, але жахливе. Антем побачив структури, які нагадували механізми веж, що керували часом у старому світі. Вони виринали з-під землі, затоплюючи його свідомість жахом.
“Це пастка,” — зрозумів він. Але хто створив її? І найголовніше — чому?
У його голові почала формуватися нова мета. Тепер він знав, що ілюзія може бути зруйнована. Але якою ціною?
Антем закрив очі. Він знав, що далі — лише боротьба. І не лише із системою. Він мав боротися із собою, з тими уламками старої віри, які ще залишилися в його душі.