Після того, як герої переступили межу між світом, що тільки починав народжуватися, і світом, що залишався в їхніх спогадах, простір, у який вони потрапили, почав ставати все більш важким і складним. Здавалося, що цей новий світ наповнений невидимими нитками, які з’єднували всі його частини, але водночас ці нитки не були звичними законами — вони тягнули і відштовхували, як магніти, що взаємодіяли між собою за невідомими принципами.
Антем, ведучий їхній шлях, спостерігав за тим, як кожен їхній крок ставав все більш важким, а світанок над їхніми головами наче розчинявся у безмежжі. Це був момент, коли простір переставав бути просто декорацією, а став активним учасником їхньої подорожі. Його глибокі думки та внутрішні переживання знову й знову повертались до того, чи правильно вони обрали шлях і чи зможуть вони віднайти правильний баланс між тим, що вони створили, і тим, що вже існувало.
“Що ми зробимо, якщо цей світ буде занадто великим для нас?” — запитав він тихо, більше звертаючись до себе, аніж до інших. Він знав, що відповідь була далеко не простою. Однак його внутрішнє переконання в тому, що вони йшли правильно, не дозволяло сумнівам затуманити розум.
Айна, що йшла поруч, зупинилась, прислухавшись до того, що сказав Антем. Вона відчувала кожну зміну в повітрі, у цьому світі, і її інтуїція була настільки тонкою, що навіть невидимі нитки часу й простору вона могла відчути на дотик. Вона не відповіла одразу, лише опустила погляд на землю і замислилась.
“Цей світ не має меж у звичайному розумінні,” — сказала вона після паузи, її голос звучав м’яко, але з неймовірною глибиною. “Але ми не повинні боятись цього. Ми самі створюємо межі для себе. Що б ми не робили, цей світ буде тісно пов’язаний із нами. Ми маємо знайти той шлях, який дозволить нам залишити своєму вибору місце в нескінченності.”
Тарік, що йшов ззаду, також відчував напругу, яка повільно охоплювала їхній шлях. Простір навколо них змінювався, і навіть рухатися в ньому було складно, наче кожен їхній крок був актом виклику тій невідомій силі, що керувала всім навколо. Його погляд був зосереджений, а коли він нарешті заговорив, його голос звучав твердим і ясним.
“Ми стаємо частиною чогось значно більшого, ніж могли собі уявити,” — сказав він. “Але ми повинні зрозуміти, що за кожним нашим рішенням стоїть велика відповідальність. Ми не лише змінюємо цей світ, ми повинні навчитися жити в ньому без втрати себе.”
Луміс, що чув слова Таріка, розмірковував над ними. Він завжди відчував потребу мати чіткий план дій, щоб не втратити напрямок. І хоча він усвідомлював, що перед ними відкривається щось безмежне, він не міг позбутися думки, що цей безмежний простір може поглинути їх, якщо вони не будуть обережні.
“Як ми визначимо свої межі?” — спитав він, трохи сумніваючись. “Цей світ не подібний до жодного з тих, які ми знали. Чи зможемо ми не втратити себе в ньому?”
Айна, усвідомлюючи важливість моменту, підійшла до нього ближче. “Ми не повинні шукати меж у тому, що оточує нас. Ми маємо знайти межі всередині себе. Тільки так ми зможемо адаптуватися до цього світу і стати його частиною.”
Вона замовкла, поглянувши вдалечінь, де лінії горизонту туманно змішувалися з невизначеними формами, що постійно змінювались.
“Ми вже стали частиною цього світу,” — додала вона. “Тепер ми повинні дати йому простір для росту, так само як ми повинні вирости разом із ним.”
І хоча кожен із них усвідомлював, що їхня подорож ще тільки починається, вони вже не боялися невідомості. Вони стали частиною цієї нескінченної тканини світу, і разом вони мали творити свою реальність, а це означало, що вони повинні навчитися жити в гармонії з тим, що ще не було до кінця визначено.