Стіни, що оточували їх, вигиналися і тремтіли, наче живі. Простір навколо був не тільки темрявою, але й мозаїкою нескінченних варіантів. Те, що здавалося безформним, раптом набувало вигляду стародавніх міст, а потім знову перетворювалося на нескінченний океан. Відчуття часу тут було абсолютно іншим — він втратив свою лінійність, розсипаючись у мільйони напрямків.
Емірен стояв, оточений безмежною пітьмою, і чув, як кожна його думка, кожен порух душі стикається з невідомими законами цього світу. Його рука тремтіла, коли він простягнув її вперед. Перед ним, немов світло в темряві, з’явилася фігура — одна з тих, хто стеріг Вічність. Її погляд був як холодний вітер, що пронизує до кісток.
— Ми прийшли за відповідями, — сказав Емірен, голос його звучав важко, як вітер через тріщини каменю.
Сторож Вічності не відповів. Лише нахилив голову, неначе оцінюючи присутність Емірена і його супутників. Час тут не мав форми, але це не значило, що він був безсилою сутністю. Він був живим, він був частиною їхніх душ, частиною їхніх виборів.
— Що ми маємо зробити, щоб відновити баланс? — запитав Ардаліс, підійшовши до Емірена. Його голос звучав тривожно.
Сторож підняв руку, і навколо них з’явився світло, яке переливалося, створюючи звуки, як від мільйонів стиснутих дихань.
— Тільки розуміння того, що ви готові заплатити ціну, дасть вам можливість пройти далі, — мовив Сторож.
Він кивнув на величезний кам’яний стовп, що височів серед порожнечі. На ньому були гравюри, яких ніколи не існувало в жодному світі, і вони змінювалися, коли дивитися на них, немов зливаючись із самим часом.
— Це — ваш шлях, — сказав він. — Ви повинні вирішити, чи варто вам відновлювати те, що колись було зруйновано, чи дозволити всьому зникнути, аби народити нове.
Емірен зробив глибокий вдих і подивився на Ардаліса. Вони знали, що вибір, який вони зроблять, буде вирішальним для всього Саду, для всього світу.
— Ми повинні повернути час на своє місце, — сказав він, вперше відчуваючи внутрішню єдність зі своїм рішенням.
Тінь Сторожа стала все більш виразною, і його постать виросла до неймовірних розмірів, неначе вона поглинала весь простір. Однак у цьому було щось спокійне, майже ніжне.
— Ви готові зустрітися з вашими власними страхами, — мовив він. — Тільки подолавши їх, ви зможете відновити рівновагу.
Раптом усе навколо затремтіло, і темрява змішалася з світлом. З’явилися фігури, які були колись створеннями, але тепер стали частиною самого простору. Вони були не людьми, не істотами — вони були енергією, що накопичувалася в реальності, яку Емірен і Ардаліс створили своїми руками.
З кожним новим кроком вони рухалися все глибше в темряву, що поглинала час. І раптом у серці цієї безмежної порожнечі вони побачили щось, що їх здивувало.
Перед ними стояв кам’яний трон, на якому сидів істотний образ. Це була фігура, знайома, але водночас невідома — сама Вічність. Вона не мала обличчя, але її присутність була такою сильною, що відчувалося, ніби весь світ перед ними стискається.
— Я чекав вас, — голос цієї фігури був одночасно близьким і далеким.
— Хто ви? — запитав Ардаліс.
Фігура мовчки вказала на трон. І тоді вони зрозуміли, що повинні сісти й прийняти цей шлях. Тільки так вони могли розкрити завісу майбутнього, тільки так вони могли відновити баланс.
— Все, що ми зробили, — сказав Емірен, — вело нас сюди. І тільки коли ми зробимо правильний вибір, ми отримаємо силу змінити час.
Вічність мовчала. Її сили були безмежні, але вони відчували, що лише власним вибором зможуть змінити цей світ. І чим далі вони йшли, тим ясніше ставала правда — вони мали стати тим, хто змінить не лише час, але й саму сутність реальності.
Тільки тоді, коли вони сиділи на троні і дивилися на нескінченний простір навколо себе, час справді став на їхній бік. І перед ними відкрилася дорога до того, що вони мали зробити.