Антем стояв на краю розлому, вдивляючись у глибини, де мерехтіли незбагненні механізми. Від металевих шестерень, здавалося, лунало приглушене гудіння, схоже на серцебиття. Але це був не ритм життя — це був ритм пастки, що дихала й чекала.
Поривом він нахилився, щоб краще роздивитися структуру. Символи на металевих пластинах були старі, ніби вирізьблені тисячі років тому, але разом із тим блищали, ніби їх щойно відполірували. Він згадав їх із часів свого навчання — це були знаки системи, яка створювала ілюзії.
Його пальці торкнулися однієї пластини, і раптом світ навколо ніби затремтів. Земля під ногами стала гарячою, а у вухах пролунав голос — ледь чутний, але чіткий.
— Ти думав, що зможеш звільнитися? Час завжди знайде тебе.
Антем відсмикнув руку, похитнувшись назад.
— Це не ти реальний, — прошепотів він.
Шарудіння за спиною змусило його різко озирнутися. У тіні, що кидала розлога тріщина, стояла постать. Жінка. Вона була висока, з обличчям, що несло на собі сліди болю: старі шрами й свіжі подряпини. Її очі були темними, але не порожніми — у них палахкотіло щось невідоме.
— Ти теж це бачиш? — запитала вона низьким голосом.
Антем не відповів. Він лиш міцніше стиснув у руці уламок металу, готовий захищатися.
— Не бійся. Якщо б я хотіла нашкодити тобі, вже зробила б це, — промовила вона, тримаючи руки на видноті. Її голос був одночасно впевненим і втомленим.
— Хто ти? — запитав він, не знижуючи обережності.
— Така ж, як і ти. Той, хто повірив у свободу і зрозумів, що це лише чергова пастка.
Антем помовчав. Її слова змушували його сумніватися, але й викликали цікавість.
— Що ти тут робиш? — нарешті спитав він.
Жінка простягнула руку, відкриваючи невеликий пристрій, схожий на компас. Але стрілка цього компаса оберталася хаотично, ніби не могла знайти жодного напряму.
— Я шукаю вихід. Або хоча б те, що його нагадує. Цей пристрій має вказати дорогу, але він заплутаний, як і ми з тобою.
Антем наблизився, вдивляючись у механізм. Компас виглядав архаїчно, але був покритий тими самими символами, що й механізми у тріщинах.
— Це частина системи, — сказав він, знизуючи плечима.
— Як і ми з тобою, — відповіла жінка, відвернувшись до розлому. — Це не вихід, Антеме. Це ще одна пастка. Але іноді, щоб зруйнувати систему, треба зайти в її саме серце.
Його ім’я на її вустах змусило його насторожитися.
— Звідки ти мене знаєш? — він знову стиснув уламок металу.
Жінка обернулася до нього, її обличчя було спокійним, але її очі — важкими.
— Я знаю багатьох, хто проходив через це. Дехто вижив, дехто став частиною цього механізму. Але ти… Ти той, хто може це зупинити.
— Чому ти так думаєш?
Вона простягнула йому компас.
— Візьми. Подивись, що він покаже тобі.
Антем вагався, але потім повільно взяв пристрій. Він відчув слабку вібрацію, наче компас реагував на його присутність. Стрілка, що крутилася без зупину, раптово застигла, вказуючи прямо вниз — у центр розлому, де мерехтіли механізми.
— Що це значить? — запитав він.
— Що система вважає, ніби ти готовий. Але вона помиляється.
Жінка відвернулася, піднявши голову до темного неба, на якому не було ані зірок, ані місяця.
— Якщо ти вирішиш спуститися, це твій вибір. Але пам’ятай: кожен твій крок вже прорахований.
Антем поглянув на мерехтіння у глибині. Він відчув, як його страх починає поступатися місцем рішучості. Він не міг залишатися тут. Що б це не було, він мав піти до кінця.
— Я готовий, — сказав він, зробивши крок до краю.