Вони продовжували рухатися, крок за кроком, під впливом невиразного магнетизму, що вабив їх вперед. Світло знову змішувалося з темрявою, створюючи химерну гру відтінків, яка наче випробовувала їх на витривалість. Простір навколо них став ще більш невизначеним, як туман, що не має початку і кінця. Кожен їхній рух здавався одночасно сповільненим і прискореним, ніби вони перебували в самому серці часу, але поза ним.
“Ти відчуваєш це?” — запитала Ейлі, її голос здавався приглушеним і розсіяним, немов сам простір поглинав звуки.
“Так,” — відповів Луміс, його погляд був спрямований уперед, але він не бачив нічого конкретного, лише розмиті форми. “Це якесь… туманне світло. Мабуть, ми наближаємося до чогось.”
Вони йшли далі, і чим більше вони наближалися до джерела світла, тим сильніше було відчуття, що сам простір починає змінюватися. Темрява та світло по черзі ставали більш чіткими, то знову зливалися в єдине ціле. Структури, що раніше виглядали безформними, тепер набували чітких обрисів, але й усе одно залишалися вражаюче невизначеними. І в кожному кроці відчувався все більший тягар — не фізичний, а душевний.
“Ми повинні бути близько,” — прошепотів Луміс, зупиняючись на мить. “Але щось мені підказує, що те, що чекає на нас тут, не буде таким, яким ми його уявляли.”
Ейлі не відповідала одразу. Вона відчувала, як холодне тривожне передчуття проникало в її серце. Здавалося, що вони пройшли через безліч випробувань, але зараз було найскладніше — в тому, що вони стояли на порозі невідомого. І хоча у них була впевненість, що треба йти далі, кожен їхній крок звучав, немов це останній, остаточний крок у чомусь незворотньому.
Раптом світло перед ними почало скупчуватися в одному точному місці. Вони підійшли до нього, і перед ними з’явився великий портал, оточений тонкими арками, які мерехтіли, як віск, який плавиться під вогнем. Це була не просто стіна чи ворота, а щось більше — враження, що самі арки могли рухатися, відкриватися та закриватися залежно від того, хто підходить.
“Що це?” — спитала Ейлі, її очі широко розплющилися, як ніби це було найважливіше питання, яке вона ставила за весь час своєї подорожі.
“Я не знаю,” — відповів Луміс, його голос був стриманий, але в ньому звучала відчайдушна рішучість. “Але ми повинні це пройти. Це те, до чого ми йшли.”
Він ступив уперед, але Ейлі затримала його руку.
“Чи ти впевнений?” — спитала вона, її голос був тихим, але таким, що резонувало в тиші навколо них. “Ми не знаємо, що чекає за цим.”
Луміс повернувся до неї, і в його очах відбився погляд, сповнений розуміння і чогось глибшого, що вони тільки починали усвідомлювати.
“Ми не можемо повернутися,” — сказав він. “Те, що ми шукаємо, знаходиться тут. І якщо це нас змінить, то так і має бути.”
Ейлі ще кілька секунд розмірковувала, і потім, зітхнувши, кивнула. Вона знала, що це не просто рішення — це була неминучість. Вони вже давно перестали бути тими, ким були раніше. Їхня подорож вела їх сюди, і це був їхній шлях.
Вони разом ступили через портал, і світ навколо них затремтів.