Айна стояла мовчки, не зводячи очей з видіння. Перед нею стояла жінка з ніжним, але втомленим поглядом, волоссям, що спадало м’якими хвилями на плечі. Це була її мати — така, якою Айна пам’ятала її в останній день, коли вони були разом.
— Мамо… — прошепотіла Айна, її голос ледве долинав до власних вух.
Видіння почало рухатися. Жінка ступила крок уперед, і здавалося, що кожен її рух залишає за собою шлейф світла. Вона не говорила, але її погляд був промовистішим за будь-які слова.
— Ти залишила мене, — раптом промовила Айна, її голос набрав сили, але в ньому звучав біль. — Ти пішла і залишила мене одну в тому холодному світі.
Мати зупинилася, її обличчя не змінилося, але відлуння навколо почало звучати голосніше, створюючи хаотичну симфонію зі слів, які Айна чула колись:
“Вона занадто слабка.”
“Їй ніколи не вистачить сили вижити сама.”
“Це лише питання часу, коли вона зламається.”
Айна затулила вуха руками, але слова продовжували проникати в її свідомість. Вона відчувала, як старі рани відкриваються знову, повертаючи забутий біль.
— Ні! — вигукнула вона. — Це не правда!
Її мати нарешті заговорила. Її голос був спокійним і теплим, але в ньому була прихована суворість:
— Чому ти досі носиш цей біль, Айно? Чому дозволяєш минулому тримати тебе у своїх тенетах?
Айна дивилася на видіння, сльози блищали в її очах.
— Я боялася, що вони були праві, — зізналася вона. — Що я не була достатньо сильною, щоб продовжувати.
— Але ти ж тут, — сказала мати, її голос став м’якішим. — Ти знайшла шлях, навіть коли здавалося, що його немає. Сила в тобі, доню, завжди була.
Відлуння почало стишуватися, і простір навколо наповнився теплом. Айна зробила крок уперед, простягаючи руку до видіння. Воно почало розчинятися, але перед тим, як зникнути, її мати ще раз подивилася на неї і прошепотіла:
— Ти більше не самотня.
Коли видіння зникло, Айна відчула, як хвиля полегшення огортає її. Вона обернулася до Таріка, який мовчки спостерігав за всім, що відбувалося.
— Це було складно, — зізналася вона, витираючи сльози.
— Але ти впоралася, — відповів він, його голос був сповнений поваги.
Шлях перед ними знову змінився. Замість роздоріжжя вони побачили єдину дорогу, що вела вдалину. Вона мерехтіла світлом, ніби запрошувала їх продовжити подорож.
— Ми ближче, ніж будь-коли, — сказав Тарік. — Але щось підказує мені, що найважче ще попереду.
Айна кивнула. Вони ступили на новий шлях, готові прийняти всі виклики, що чекали їх попереду.