Антем стояв на краю, відчуваючи, як холодний вітер із розлому пронизує його тіло. Компас у його руках світився слабким золотавим сяйвом, наче вказуючи шлях, якого він не розумів. Він поглянув на жінку — вона вже не дивилася на нього, зосереджена на мерехтінні механізмів унизу.
— Що ти від мене приховуєш? — запитав він, його голос звучав гостро.
Вона не обернулася, але відповіла:
— Те, що ти побачиш там унизу, змінить тебе. Ти думаєш, що готовий, але правда про систему — це не те, чого хтось може бажати.
— У мене немає вибору.
— Завжди є вибір, — тихо сказала вона, майже до себе.
Антем більше не чекав. Зробив крок уперед і почав спускатися вузькими металевими сходами, що йшли прямо вниз у розлом. Їх скрегіт лунав як попередження. Кожен крок віддавався луною у темряві, і світло компаса ледь освітлювало шлях.
На півдорозі він почув, як механізми починають рухатися. Тихий, але тривожний гуркіт розрізав повітря, і серце Антема завмерло, а потім знову почало битися швидше, відгукуючись на ритм древнього механізму. Кожен звук, кожне зрушення цієї величезної конструкції ставало все більш інтенсивним, немов весь світ навколо нього пробуджувався після довгого сну.
— Вони прокидаються, — пролунав голос жінки зверху. Її слова, як тінь, торкнулися його свідомості, але Антем не відповів. Він був поглинутий тим, що відбувалося навколо. Механізм, ця гігантська система, була набагато більше, ніж він міг уявити.
Антем досягнув платформи, що висіла над мерехтливими структурами. Від її країв тягнулися кілька вужчих мостів до величезних стін, на яких крутилося безліч шестерень і труб, мов кровоносні судини цього механізму. Кожна частина, кожен важіль, кожен рух відгукувався в глибині його тіла, як тривалий електричний розряд. У центрі цієї гігантської мережі стояв величезний маятник, що повільно і розмірено хитався, створюючи глибокий ритмічний звук, який здавався відлунням самого часу.
— Це серце системи? — прошепотів Антем до себе. Його погляд затримався на маятнику, який ніби тяжів до нього, магнітом. Це було більше, ніж просто механізм. Це було живе, органічне утворення, яке тримало в собі всю структуру цього світу.
Компас у його руці раптом спрямував стрілку і почав пульсувати, а його поверхня загорілася слабким синім світлом. Це був не просто вказівник — це був ключ. Антем відчув, як щось невидиме, але дуже важливе, відгукнулося всередині нього, мов магічний шепіт, що відкриває стародавню таємницю. Механізми реагували на його присутність, вони змінювалися, підлаштовуючи свою поведінку під нього, наче це був він сам, хто міг управляти ними.
Тримати компас у руках стало майже неможливо. Важіль, до якого він прямував, як би притягував його до себе, його рука нестримно потягнулася вперед, ніби сам механізм викликав його до дії. Кожен його рух викликав хвилю гуркоту в навколишніх механізмах, все навколо здригалося, ніби живе. І раптом, коли Антем простягнув руку, маятник раптом зупинився. Тихо, з подивом, світло почало згущуватися в темних прогалинах між шестернями. І раптом, без попередження, розлом, що утримував світ, заповнився червоним світлом — яскравим, палаючим, пронизливим.
— Стоп! — почувся крик жінки згори. Її голос був розпачливим, але Антем не звернув уваги. Він відчував, що діяти потрібно зараз, бо йому залишалося мало часу. Уся його свідомість була зосереджена на тому моменті, коли він нарешті зупинить цей світ.
Захоплений тими імпульсами, які мчали через його тіло, він схопив важіль і потягнув його з усієї сили. Як тільки важіль рушив, механізми вибухнули гучним гуркотом, що пронісся по всьому простору, і платформа під його ногами почала тремтіти, наче земля під ним розколювалася. Антем не відчував страху. Він уже давно зрозумів, що на нього чекає лише знищення цього світу і, разом з тим, відродження.
— Що ти зробив?! — прорився до нього крик жінки через хаос, але Антем не міг і не хотів її почути. Вся ця система, усе це створіння, здавалося йому обманом, пасткою, в якій він більше не мав жодного місця. Його душа прагнула свободи, і лише через руйнування цього світу він міг знайти її.
Платформа почала руйнуватися, і земля внизу почала розколюватися. Сили, що звільнилися в результаті його дії, заповнили повітря, як ураган. Сталеві шестерні дзвеніли, труби вибухали і розсипалися в яскравих спалахах. Але навіть у цьому хаосі, коли все, що здавалося стабільним, почало рухатися до свого кінця, Антем відчув, що це не просто руйнування. Це було очищенням, катарсисом.
Механізми були лише інструментами, а не вічними. І цей світ, цей зв’язок між людьми та машинами, який створював ілюзію контролю, мав бути зламаний. Він розумів: це тільки початок.