Світло від дерев, що оточували її, почало мерехтіти, і кожен сріблястий листок здавалося, шепотів слова, яких вона не могла розібрати. Меланія стояла посеред цього чарівного лісу, відчуваючи, як щось невидиме притягує її вперед. Постать у плащі, яку вона бачила раніше, зникла так само раптово, як і з’явилася, але на місці, де він стояв, залишився кристал, що сяяв глибоким синім світлом.
Меланія підійшла до нього обережно. Кристал наче дихав — його світло то затухало, то знову спалахувало, ніби повторюючи биття її власного серця. Вона простягла руку, і в ту саму мить почувся шепіт, який лунав звідусіль:
— “Торкнись мене, і ти побачиш те, що ніколи не знала. Але будь готова заплатити ціну.”
Її пальці зупинилися за крок від поверхні кристала. Ціна… Що це означало? Але зволікати більше не було сенсу. Вона вже прийняла, що зміни неминучі, і щоб рухатися вперед, потрібно було ризикувати.
Коли вона торкнулась кристала, його холодний дотик пройшовся по її шкірі, мов крижаний вітер, але вже за мить її очі спалахнули світлом. Навколо все змінилося. Вона більше не стояла в лісі — тепер її оточувала нескінченна галерея відображень. Стін не було видно, тільки безмежна кількість дзеркал, які дивилися на неї з усіх боків.
У кожному дзеркалі відображалась вона, але кожна версія була іншою. Одне зображення показувало її як безстрашного воїна, зі шрамами на обличчі та мечем у руці. Інше — як вчену, з руками, вкритими чорнилом і сувоями, що розгорталися навколо. У третьому вона була королевою, одягнутою в золото й оточеною натовпом прихильників.
Відображення продовжували змінюватися: в одному дзеркалі вона була дитиною, в іншому — старою жінкою з печаттю мудрості на обличчі. Але найбільше її вразило дзеркало посередині. У ньому вона була… ніким. Порожнє відображення, наче тінь без форми і сутності. Це дзеркало тремтіло, ніби опиралося самій своїй присутності в цьому світі.
— “Це ти?” — запитав голос, що лунав усередині її свідомості.
— “Це те, чого я боюся,” — відповіла вона, відчуваючи, як її голос відлунює в галереї. — “Стати ніким. Втратити себе.”
— “Тоді не дозволяй собі зникнути,” — голос був тихим, але водночас владним. — “Щоб стати цілісною, потрібно прийняти і силу, і слабкість, і страх.”
Меланія зробила крок вперед і торкнулася порожнього дзеркала. Її рука пройшла крізь поверхню, і вона відчула, як щось холодне охопило її зап’ястя. Дзеркало засвітилося темним сяйвом, і з нього вийшла постать, яка була точним її відображенням. Але це було не дзеркальне повторення, а сутність, яка дихала, рухалась і жила власним життям.
— “Я — твої сумніви,” — промовила постать. — “Я — та частина тебе, яку ти завжди відштовхувала. Чому ти прагнеш мене здолати, якщо ти і є я?”
Меланія дивилась на своє відображення. Воно більше не здавалося ворогом. Вона зрозуміла, що ця частина її душі — це не щось, що потрібно перемагати. Це щось, що потрібно прийняти.
— “Я не прагну тебе здолати,” — сказала вона. — “Я прагну тебе зрозуміти.”
Постать посміхнулася, і в ту мить дзеркала навколо них почали розбиватися, випускаючи назовні світло. Кожен уламок летів у небо, зникаючи серед зоряного сяйва. Галерея зникла, і Меланія опинилася знову серед сріблястого лісу, але тепер кристал у її руці вже не світився. Він був порожнім, мов оболонка, яка виконала своє призначення.
Попереду знову з’явився чоловік у плащі.
— “Ти починаєш розуміти,” — сказав він. — “Але це лише початок. Те, що ти шукаєш, лежить набагато глибше.”
— “Хто ти?” — запитала вона.
Він не відповів, але простягнув руку. На його долоні з’явився ключ, який світився тим самим сяйвом, що й зниклий кристал.
— “Візьми це. Воно відкриє двері, які вестимуть тебе далі.”
Меланія вагалася лише мить, перш ніж узяти ключ. Її шлях тільки розпочинався, і вона відчувала, що кожен крок далі вимагатиме ще більшої сили й розуміння. Але тепер у її серці було щось нове — впевненість, що зміни приходять не ззовні, а зсередини.