Відчуття зміни простору було настільки сильним, що здавалось, ніби сам час втратив свою силу. Вони опинилися в зовсім іншому місці — безмежному простору, де не було ані землі, ані небес, лише нескінченний океан світла, який пульсував в унісон з їхніми серцями. Вони стояли на невидимій платформі, що, здавалось, тримала їх у рівновазі серед безкрайого порожнечі. Повітря було важким, але не душним, а швидше — сповненим величезною кількістю потенціалу, що чекав на розкриття.
Луміс обернувся до Ейлі, його погляд не міг знайти ясності. Вона була такою ж розгубленою, її очі були сповнені питань, на які не було відповідей.
— Це… де ми? — її голос ледь долинав до нього.
— Не знаю, — відповів він, намагаючись зрозуміти, що саме сталося. — Але відчуваю, що ми на межі чогось важливого.
Їхні погляди пересіклись, і в цьому погляді було багато нерозуміння, але також і щось більше — спільна мета, спільна непохитність.
Вони рушили вперед, кожен крок змінював їхнє сприйняття навколишнього світу. Земля під ногами була невидимою, але кожен рух, кожен жест залишав слід у повітрі, як світлові хвилі, що згасали за мить.
Несподівано попереду з’явилася фігура, майже незмінна, так звана присутність, яка знову з’явилася з темряви, немов відлуння їхнього сумніву. Це була особа, однак її контури здавалися розмитими, як образ, що тане в світлі. Вона не рухалась, але її присутність була відчутною, навіть якщо її фізична форма не могла бути чітко визначена.
— Ви прийшли, — сказала вона, її голос був тихим, але наскрізь пронизливим, ніби звучав у самому їхньому серці. — Шукаєте відповіді, але відповідь — це не те, що ви очікуєте.
Ейлі ступила вперед, намагаючись зрозуміти, хто ця істота, і чому її присутність так непокоїла.
— Хто ти? — запитала вона, її голос був тривожним.
Фігура не відповіла на питання. Замість цього вона підняла руку, і перед ними відкрилась велика дзеркальна поверхня, що виглядала як безкінечність. Вона блищала, як вода, але не була водою. Це було відображення їх самих, але не зовсім те, ким вони були. Відображення рухалося за їхніми кроками, але не було точним, замість цього воно постійно змінювалося, перетворюючись на нові варіації їхнього вигляду.
— Це і є відповіді, — сказала фігура, і її голос прозвучав, наче відголосок. — Ви не можете знайти те, що шукаєте, поки не зрозумієте, що самі є частиною цієї безкінечності.
Луміс здригнувся, його серце стало важким. Він поглянув на відображення, яке показувало не його, а того, ким він міг би стати, якщо б вирішив інакше. Але було ще одне зображення — спотворене, розпливчасте, яке належало його майбутньому, з якого він намагався втекти.
— Це… це не правда, — прошепотів він, дивлячись на себе.
— Правда існує тільки тоді, коли ви готові її побачити, — відповіла фігура, і її постать почала розчинятися, як туман. — Ви всі є частиною цього простору. Ви не можете втекти від себе. І відповідь, яку шукаєте, полягає в тому, щоб прийняти себе таким, яким ви є, незалежно від того, якими ви себе бачите.
Відображення змінилося, і тепер вони бачили свої обличчя ясніше, але в очах знову був відблиск сумніву.
Луміс зробив крок уперед, його рука була вперта, але на обличчі залишався вираз непевності. Ейлі пішла за ним, відчуваючи, як кожен крок на цьому новому шляху веде їх до більш глибоких запитань, на які вони не могли знайти відповідь.
— Ти готовий зрозуміти це? — запитала вона, озираючись на нього.
— Я готовий, — відповів він, хоча і не був упевнений, чи дійсно готовий.
Вони пройшли через дзеркальну поверхню, і на мить стало темно. Проте потім знову з’явився світло, і вони опинилися в новому просторі, де все виглядало таким самим, але здавалося, що вони перероджуються, стаючи частиною цього світу.
Їхня подорож тільки починалася.