Антем лежав на холодному металевому настилі, його груди важко здіймалися. Він відчував вібрацію всього, що було навколо, ніби світ перетворився на пульсуючий механізм. Компас у його руці згас, а маятник, що колись коливався в центрі механізмів, тепер застиг у нерухомості.
Світло розлому почало згасати, залишаючи його у майже повній темряві. Відлуння вибуху ще бриніло у вухах, але поступово його замінив шепіт — сотні, а може й тисячі голосів.
— Ти нас пробудив, — промовив один із них, низький і майже нелюдський.
Антем різко підняв голову, вдивляючись у глибину перед собою. У темряві щось рухалося — не механізми, а щось інше, схоже на тіні, що звивалися, ніби живі.
— Хто ви? — спитав він, голос його тремтів, але в ньому була і нотка гніву.
Голоси злилися в один.
— Ми ті, хто завжди був тут. Ми механізм, і ми — його жертви.
Антем встав на ноги, стискаючи кулаки.
— Якщо ви хочете допомогти, скажіть мені, як зупинити це все.
Шепіт замовк, і лише через кілька секунд голос відповів:
— Ти хочеш зупинити те, чого не існує.
Ці слова збентежили Антема. Він поглянув на нерухомий маятник, на шестерні, що більше не рухалися. Все це здавалося реальним.
— Це ілюзія, — прошепотів він сам до себе.
Тіні почали згущуватися, утворюючи перед ним щось, що нагадувало людську постать. Висока, без чітких рис обличчя, але її присутність була лякаючою.
— Ти близький до істини, Антеме, — промовила постать, її голос звучав, як шелест вітерця серед древнього лісу, що розносить таємниці через час і простір. Її очі блищали, мов дві чорні зірки, що поглинули все світло навколо. — Але навіть істина має свою ціну.
Рука постаті простягнулася до нього, і в її пальцях спалахнув короткий блиск. В ту ж мить, перед очима Антема з’явилося видіння, і світ змінився. Звук механізмів і гуркоту стих, немов відразу віддалений. Все стало тихим і спокійним.
Він побачив себе — іншого себе, в іншому світі. Там не було ні шестерень, ні металевих труб, ні ілюзорного часу, який обманював кожен їхній крок. Це була безкрая, зелена рівнина, освітлена м’яким сонячним світлом, що ллється через ясне, блакитне небо. Вітер лагідно колишав траву, а перед ним стояла жінка, яку він колись любив, її обличчя було ніжним і чистим, а її сміх наповнював повітря, додаючи йому гармонії.
Відчуття цього моменту було настільки реальним, що Антем на мить забув, де він знаходиться. Він бачив, як вони разом йдуть серед цієї дивовижної природи, як рука його знову стискає її, як він чує її голос, що викликає знайоме почуття тепла в серці. Це було справжнє. Це було тим, чого він прагнув. Але чи було це лише тінню, примарою бажаного?
— Це твій вибір, — промовила постать, яка стояла десь за межами видіння, її голос тепер звучав не так холодно, як раніше. — Залишити боротьбу, відмовитися від того, що є, і повернутися до того, що могло бути, або йти далі, знищуючи все, що ти знаєш, і занурюючи світ у незвідану темряву.
Видіння стало різко розпадатися, мов останній спалах зірки, що згасала, а в повітрі залишався лише холодний післясмак суму і втрати. Антем відчув, як його серце стискається від болю, наче хтось вирвав з нього шматок душі. Він бачив перед собою можливість втекти, знайти мир у світі без боротьби, де все було б так, як він мріяв. Але в глибині його серця вирувала істина, яку не можна було ігнорувати: жоден спокій не вартий цієї ціни. Це був лише ще один обман.
— Я не вірю у ваші ілюзії, — сказав він твердо, його голос звучав, як гучний грім серед тиші, що наповнювала це місце. Він не міг і не мав права повернутися до мрії. Відкриття істини вже торкнулося його душі, і він не міг покинути цей шлях, навіть якщо це означало руйнування всього.
Постать завмерла, її очі блиснули ще раз, і її форма стала розмиватися, як тінь, що розчиняється на світанку. Вона не відповіла, лише знову зникла в темряві, і знову все стало туманним і мовчазним.
— Тоді ти маєш спуститися далі. До самого ядра, — її слова прозвучали, немов відлуння у глибині його свідомості.
Темрява навколо почала розступатися, розчиняючись в неочікувано яскравому світлі, що лилося з невидимого джерела в глибині, далеко внизу. Вона манила його вперед, ніби чекаючи, що він зробить наступний крок. Чим глибше він спускався, тим сильніше відчував: цей шлях веде до чогось більше, чогось страшного, але також і необхідного для розкриття таємниці.
Антем подивився на компас. Він знову світився, яскравіше, ніж раніше, вказуючи напрямок, що вів уперед. Кожен його рух був невідворотним. Знав, що відтепер немає повернення назад. Він не міг відмовитись від того, чого навчився за ці роки, і не міг лишити без відповіді питання, яке вимагало розв’язку. Світ, що відбувався навколо нього, чекав свого кінця або нового початку — і тільки він міг вирішити, який шлях він вибере.
Руки його стиснули компас, він зробив крок. Тепер він не просто йшов, він вривався в новий світ, де істини, що йому залишилися, були сповнені магії і древніх сил. І тепер він знав: дороги назад не існує.