Айна і Тарік стояли перед пораненим корінням Дерева Вічності. Тиша навколо була гнітючою, немов саме місце затамувало подих. Тіні, що звивалися навколо кореня, почали змінюватися, набуваючи більш чітких форм.
— Це не просто пошкодження, — промовила Айна, вдивляючись у темряву. — Це щось живе.
— І щось небезпечне, — додав Тарік, витягуючи меч.
Раптом тіні розійшлися, і з них постало кілька образів. Вони були схожі на людей, але їхні обриси були нечіткими, немов вони були створені з розбитого скла. Їхні обличчя нагадували Айні й Таріку їх самих, але з темними, порожніми очима.
— Це ми? — запитав Тарік, але в його голосі не було впевненості.
— Це відображення того, чого ми боїмося, — відповіла Айна. — Вони показують наші слабкості, наші сумніви.
Одне з відображень ступило вперед, і його голос пролунав, мов відлуння:
— Чи ти впевнений, що вартий цього шляху, Таріку? Чи твої мотиви дійсно чисті? Чи це лише страх бути забутим, що штовхає тебе вперед?
Тарік стиснув меч сильніше, але його рука затремтіла.
— Не слухай їх, — сказала Айна, але її власне відображення вже підійшло до неї.
— Айно, — прошепотіло воно, — чи ти дійсно вірна своїм переконанням? Чи ти шукаєш правду, чи лише втечу від болю свого минулого?
Айна відчула, як її серце стиснулося. Слова відображення проникали в саму глибину її душі.
— Це пастка, — сказала вона, намагаючись відвернутися. — Вони хочуть, щоб ми засумнівалися в собі.
— Але чи це неправда? — запитало відображення, дивлячись на неї.
Навколо них почав розсипатися простір. Тіні розтягувалися, утворюючи химерні форми, що огортали Дерево Вічності.
— Ми мусимо зупинити це! — вигукнув Тарік, його голос був сповнений рішучості, хоча страх ще не покинув його.
— Спочатку — прийняти, — тихо сказала Айна, закривши очі. — Прийняти себе.
Тарік подивився на неї, вагаючись, але потім зробив те саме. Відлуння їхніх відображень ставало тихішим. Світло Дерева почало слабко мерехтіти, і в цю мить вони зрозуміли: їхня боротьба — це не лише битва проти зовнішнього ворога, але й проти того, що ховається всередині.
— Ми готові, — сказала Айна, розплющуючи очі. Її погляд був сповнений світла, яке тепер випромінювало її серце.
Відображення зникли, а коріння дерева почало повільно відновлюватися. Але попереду ще залишалася тінь, яка чекала їх на вершині.