Меланія зупинилася на краю галявини, де сріблясте світло поступово тануло, а золотий знак на її долоні все ще сяяв, мов полум’я свічки. Ліс перед нею змінився. Гілки дерев тепер вигиналися у дивовижних формах, утворюючи химерні арки, а під ногами мерехтіла трава, ніби поєднуючи в собі світло зірок і теплоту землі. Вона зробила крок уперед, і здавалось, що сам простір довкола оживає, вітаючи її як свою.
Та лише вона ступила далі, як почула м’який шепіт. Він виник нізвідки й одразу заполонив усе навколо. Цей звук не був схожий на людський голос чи шепіт вітру. Він був наче саме дихання часу — повільне, древнє, наповнене мудрістю століть.
— Ти відчула його, — пролунав новий голос, низький і глибокий, наче земля сама звернулася до неї.
Меланія озирнулася, шукаючи джерело звуку, але не побачила нікого. Лише дерева, що спокійно розгойдувалися під невидимим подихом вітру, і світло, яке танцювало у повітрі.
— Хто ти? — запитала вона, придивляючись до навколишнього.
— Я — відлуння тих, хто прийшов сюди до тебе, — відповів голос. — Я пам’ять, яку не стерти, і тиша, яку не порушити.
Меланія вдивлялася у глибину лісу, намагаючись зрозуміти, чи говорить з нею хтось живий, чи це лише чергова гра цього дивовижного світу.
— Чому я тут? — її голос прозвучав твердо, хоча в глибині душі вона відчувала, як незвідане переплітається зі страхом.
— Ти на шляху до себе, — відповів голос, і цей звук, здавалося, заповнив кожну щілину простору. — Кожен крок, кожне випробування наближає тебе до істини. Але час — це не лише рух уперед. Він також зберігає таємниці. Іноді, щоб знайти майбутнє, треба зрозуміти минуле.
Перед Меланією почала формуватися нова картина. Трава під ногами розсипалася на мільйони дрібних світлових частинок, які здіймалися у повітря, а ліс почав змінюватися. Дерева, які були мовчазними свідками століть, наче ожили, змінюючи свій вигляд, стаючи вищими, древнішими.
— Час тут дихає, — сказав голос. — Він не лише проходить, він живе, і ти зараз — його частина.
Світ довкола Меланії почав оживати. Вона бачила, як з-під землі підіймаються постаті, виткані зі світла і тіні. Вони нагадували привидів, але були теплими, реальними, ніби вирваними з іншої реальності.
— Хто вони? — запитала Меланія, уважно вдивляючись у ці химерні фігури.
— Ті, хто залишив свої історії у цьому світі, — відповів голос. — Їхній шлях закінчився, але їхні сліди залишилися. Вони — вартові знань, які ти шукаєш.
Одна з постатей наблизилася до Меланії. Вона була вбрана у довгий плащ, який світився сріблом, а її очі сяяли тихим золотом. Постать не мала чіткого обличчя, але від неї йшла незбагненна сила.
— Ти готова побачити те, що було приховане? — запитала постать, і її голос прозвучав, як відлуння тисяч голосів водночас.
Меланія кивнула, хоча її серце калатало.
— Тоді слухай, — сказала постать і простягнула руку.
Щойно її пальці торкнулися долоні Меланії, знак, який сяяв на її шкірі, запалав яскравіше. Світ перед нею змінився. Вона побачила сцени, які не могла пояснити: битви, де час зупинявся; людей, що змінювали свою сутність; світи, які народжувалися і руйнувалися.
— Це лише частина того, що чекає на тебе, — сказала постать, відпускаючи її руку. — Твій шлях — це не просто подорож уперед. Це також повернення до витоків.
Меланія глибоко вдихнула. Її сили ніби зростали з кожною миттю. Вона відчувала, що з кожним новим знанням вона стає сильнішою, але водночас і відповідальність, яка лежала на її плечах, ставала важчою.
— Ти повинна рухатися далі, — сказав голос. — Час не зупиняється, але він завжди готовий розкрити свої таємниці тим, хто готовий слухати.
І Меланія знову зробила крок вперед, усвідомлюючи, що кожен новий крок наближає її до істини, яку вона давно шукає.