Меланія стояла на краю ущелини, де повітря тремтіло від невидимої сили. Перед нею розкинувся розлом, який виглядав не як звичайна прірва, а як тріщина у самому полотні реальності. Час тут здавався застиглим і рухомим одночасно. Каміння на дні розлому не падало, а зависало в повітрі, мерехтячи золотистим світлом.
— Цей шлях відкривається лише тим, хто готовий, — пролунало позаду неї.
Меланія обернулася і побачила постать у довгому плащі. Його одяг нагадував уніформу Вартових часу, але був виконаний у глибокому сріблястому відтінку, а тканина, здавалось, пульсувала, відображаючи мерехтіння світів, що давно зникли. Його обличчя було відкритим, але дивно незапам’ятовуваним, наче час стер будь-які виразні риси.
— Ти одна з тих, хто змінює вічність, — промовив він. — І все ж ти шукаєш відповіді тут, у самому серці реальності.
— Що це за місце? — запитала вона, стримуючи змішані емоції.
— Це Клин часу. Вузол, де переплітаються всі можливості. Точка, де минуле й майбутнє стають одним. Але шлях сюди відкривається лише тим, хто не боїться залишити частину себе заради змін.
— А ти? Хто ти? — Меланія примружила очі, намагаючись зрозуміти, чи перед нею союзник чи ворог.
— Моє ім’я не має значення, — відповів він, — але я — той, хто стереже ці вузли. Мене звуть Хранителем рівноваги. Моє завдання — спостерігати, а іноді й вказувати шлях тим, хто прийшов, але ще не вирішив.
Його голос був спокійним і водночас пронизливим, як дзвін стародавнього дзеркала, що відображає не тільки вигляд, а й думки того, хто дивиться.
— Якщо ти охороняєш рівновагу, чому дозволяєш мені пройти? — запитала Меланія, намагаючись знайти слабке місце в його позиції.
— Бо це твоє право. Але ти маєш знати: те, що ти знайдеш у цьому місці, стане частиною тебе. І це змінить не лише тебе, а й усе, до чого ти доторкнешся.
Вона поглянула на розлом. У глибині сяяли спалахи, які кликали її вперед.
— Що я знайду там?
— Відповіді на твої питання і те, чого ти ще боїшся усвідомити. Але разом із цим прийде вибір: чи залишити це в собі, чи використовувати це проти тих, хто прагне порушити рівновагу.
Меланія вдихнула глибше і зробила крок уперед. Її тіло миттєво поглинув золотий туман, що затопив простір. Час і простір перестали існувати, залишивши тільки її свідомість у цьому дивному місці. Видіння розкривалися перед нею одне за одним: її дитинство, обличчя близьких, боротьба з Вартовими, Ная в останній миті, коли він тримав її за руку. Потім з’явилися інші образи — вежа, що горить; світ, розколотий надвоє; та темна фігура, яка спостерігає за всім із тіні.
— Це твої страхи і твої можливості, — голос Хранителя лунав тепер ізсередини її свідомості. — Але вони стануть твоїм тягарем, якщо ти не навчишся керувати ними.
Клин часу почав змінюватися. Видіння стали швидшими, яскравішими. Усе, що вона бачила, наче зливалося в одне ціле, змушуючи її серце битися дедалі сильніше.
Меланія витягнула руку, і образи навколо завмерли. Тепер вона стояла посередині розлому, де у золотистому світлі кружляв тонкий кинджал, який світився м’яким срібним світлом.
— Це клинок вибору, — промовив голос. — Він дає змогу змінювати течію часу, але кожен удар розколює не лише простір, а й тебе.
— І я маю обрати? — запитала вона, поглянувши на кинджал.
— Ти вже зробила свій вибір, Меланіє, — промовив голос із новою інтонацією. — Але тепер ти маєш зрозуміти, що змінюючи світ, ти завжди змінюєш і себе.
Вона простягнула руку до кинджала, відчувши, як його енергія злилася з її сутністю. У ту ж мить світ навколо змінився, а її обличчя залило яскраве світло. Меланія відчула, як у її руках зосередилася сила, яка могла перевернути долю світу. Але разом із цим прийшло й усвідомлення: цей дар буде її тягарем, і його ціна стане більшою, ніж вона очікувала.