Айна і Тарік продовжували йти, їхній шлях тепер вів до вершини, де світло і тінь зливались у небезпечний танець. Кожен їхній крок відгукувався в просторі, ніби Дерево Вічності саме спостерігало за ними, підтримуючи, але й випробовуючи.
— Ми майже там, — сказав Тарік, вдивляючись у мерехтливий обрій.
Айна кивнула, але її погляд був задумливим.
— Ця вершина — це не лише місце. Це момент, — сказала вона. — Мить, яка визначить усе.
Як тільки вони наблизилися до підніжжя дерева, їх зустрів потік світла. Воно було настільки яскравим, що вони мимоволі прикрили очі. Але крізь це світло почали проявлятися інші форми — круглі, мов дзеркала, що висіли в повітрі, ніби частини розбитого неба.
— Дзеркала, — прошепотів Тарік. — Що це?
— Портали, — відповіла Айна, відчуваючи незрозумілий зв’язок із ними. — Кожне з них веде до відповіді або до нового випробування.
Одне з дзеркал засяяло яскравіше за інших, і з нього долинув голос, що звучав одночасно і знайомо, і чужо:
— Оберіть. Кожен із вас має пройти своє.
— Окремо? — запитав Тарік, поглянувши на Айну.
— Це шлях, який не можна розділити, — відповіла вона. — Але ми зустрінемося знову.
Вони кивнули одне одному, і кожен обрав своє дзеркало. Айна торкнулася поверхні, і її поглинув яскравий спалах.
Айна
Вона опинилася в просторі, де не було ні неба, ні землі — лише нескінченна вода, яка тремтіла від її дихання. Посеред цього простору стояла постать, закутана в біле світло.
— Ти шукала правду, — сказав голос. — Але чи готова ти до того, що вона принесе?
— Так, — відповіла Айна, хоч її голос і зраджував тривогу.
Фігура простягнула руку, і перед нею з’явилося серце, пульсуюче і живе.
— Це твоє, — сказав голос. — Воно завжди було твоєю силою, але ти боялася його болю.
Айна підійшла ближче, відчуваючи, як її власне серце б’ється в унісон із цим. Вона торкнулася його, і в цю мить її охопило відчуття цілковитої єдності — із собою, зі світом, із деревом.
Тарік
Тарік опинився на засохлій рівнині. Перед ним стояли воїни, зодягнені в тіні його минулого. Їхні обличчя були обвуглені, а їхні очі палали обвинуваченням.
— Ти залишив нас, — сказав один із них, витягнувши меч. — Ти зрадив свою кров.
Тарік стиснув свій меч, його пальці побіліли.
— Я не зраджував, — відповів він, але його голос затремтів.
— Ти зрадив себе, — відповів інший воїн. — І тепер твій страх править тобою.
Тарік підняв свій меч.
— Ні, — сказав він, голосом, сповненим рішучості. — Мій страх не зупинить мене.
Він кинувся вперед, але не щоб боротися — щоб зустріти своїх демонів із відкритим серцем. І тоді вони розчинилися, а рівнина зазеленіла.
Вершина
Айна і Тарік одночасно вийшли з порталів. Світло дерева стало чистішим, але над ним усе ще нависала тінь.
— Ми готові, — сказали вони в один голос.
І Дерево відповіло, спалахнувши новим сяйвом, що вказувало їм шлях до останнього випробування.