Меланія стояла на краю руйнівної прірви. Ззовні світ виглядав незмінним, але всередині час пульсував, немов серце, яке не могло визначитися між життям і смертю. Вогняні блискавиці прорізали повітря, вказуючи на межу між минулим і майбутнім. Усе в цьому місці кричало про вибір, який вона мала зробити, і про його незворотність.
— «Ти вагаєшся, але час не чекає,» — голос нової постаті пролунав так несподівано, що Меланія ледь стримала здивований подих.
Постаттю виявився юнак із глибокими очима, які здавалися бездонними, мов сама вічність. Його обличчя здавалося знайомим, але спогади відмовлялися видавати будь-які подробиці. Він тримав у руках лампу, світло якої виривалося, немов хотіло втекти, але залишалося замкненим у кришталевій сфері.
— «Я — провідник. Не ворог і не друг. Лише той, хто стоїть поруч у момент рішень.»
Меланія зітхнула, відчуваючи, як її тіло напружується. Кожна її зустріч із новими постатями в цьому світі несла новий урок чи випробування, але цей юнак виглядав інакше — не загрозливо, а скоріше вичікувально.
— «І ти прийшов, щоб сказати, що робити?» — кинула вона.
— «Ні. Вирішувати будеш ти. Але знай: твій вибір відкриє двері, які вже не зачиняться.»
Погляд Меланії ковзнув до лампи в його руках. Світло, яке вона випромінювала, зачаровувало, але водночас насторожувало.
— «Що це?»
— «Вогонь рішень,» — відповів юнак, простягаючи лампу ближче. — «Той, хто тримає його, здатен розкрити приховане. Але будь обережною. Світло не лише відкриває істину, а й спалює те, що приховане в темряві.»
Меланія зробила крок уперед, обережно простягаючи руку до лампи. Її пальці ще не торкнулися скла, але вже відчували тепло, яке пронизувало її, пробуджуючи уявлення про безліч можливостей.
— «Як я знаю, що обираю правильно?» — запитала вона, відчуваючи сумніви, які знову підкрадалися до її серця.
— «Немає правильного чи неправильного. Є лише наслідки,» — юнак підняв лампу, і світло впало на обличчя Меланії, змушуючи її на мить заплющити очі.
Коли вона відкрила їх, все навколо змінилося. Перед нею виникла сцена з минулого: на майданчику біля річки сиділи двоє дітей, вона і… її брат, якого вона втратила багато років тому. Його сміх лунав дзвінко, а в його руках була дерев’яна іграшка, яку вона подарувала йому перед тим, як усе змінилося.
— «Минуле — це те, що ти боїшся втратити назавжди,» — пролунав голос юнака. — «Але час не терпить страху. Ти маєш навчитися не тільки бачити це, а й відпускати.»
— «Чому ти мені це показуєш?» — голос Меланії зламався, коли вона спостерігала, як видіння тануло, залишаючи лише тінь образу її брата.
— «Тому що ти шукаєш істину, але боїшся зруйнувати те, що ти вважаєш собою.»
Світло в лампі змінило колір — воно стало криваво-червоним, і тепер перед Меланією постала інша картина: вона стояла серед руїн, а навколо лежали тіла тих, кого вона колись називала союзниками. Її власні руки були покриті кров’ю, а в очах палав вогонь, який вона не впізнавала.
— «Це майбутнє, яке ти створиш, якщо обереш шлях без стриманості,» — продовжив юнак. — «Час — не іграшка, а кожне твоє рішення відкриває нову нитку, яка може стати пасткою.»
Меланія опустила очі, борючись із хвилею відчаю. Але потім підняла голову, відчуваючи всередині себе щось нове — рішучість.
— «Я знаю, чого я хочу,» — сказала вона, простягаючи руку до лампи. Її пальці торкнулися скла, і весь світ вибухнув світлом, яке змивало видіння, сумніви і страх.
Юнак кивнув, його обличчя сповнилося схваленням.
— «Тепер ти готова. Але пам’ятай, кожен крок вперед спалює мости позаду.»
Меланія міцніше стиснула лампу, відчуваючи, як вона стає частиною її. І коли світ повернувся до неї, вона вже не була тією, ким була до цього.