Повітря навколо здавалось густим, як мед. Кожен крок Меланії вимагав не лише фізичної, а й душевної сили. Її супутники — Ілейн і Арен — йшли поруч, зберігаючи напружену тишу. Вони покинули залу зірок лише годину тому, але час тут втрачав сенс. Коридори вежі, що тягнулися нескінченними вигинами, наче випробовували їхню рішучість.
Стіни були покриті візерунками, які змінювалися з кожним поглядом: то це були сцени битв, то уривки спогадів, які викликали в Меланії дивне відчуття дежавю. Вона ловила себе на думці, що деякі зображення здавались занадто знайомими.
— Ми йдемо вірно? — запитала Ілейн, тримаючи факел, що горів блакитним вогнем. Її голос звучав надломлено, як у людини, що сумнівається у своїх силах.
— Це місце створене так, щоб ми не були впевнені, — відповів Арен, оглядаючи стіни. — Вежа реагує на наші думки. Якщо почнемо сумніватися, можемо тут залишитися назавжди.
— То що ж тоді нам робити? — Ілейн зупинилась, стискаючи в руці маленький амулет, що світився теплим золотистим сяйвом. — Ми не можемо іти без кінця, поки вона нас не зламає.
Меланія зупинилась поруч, відчуваючи тяжкість її слів. Вона знала, що цей шлях — не лише випробування фізичне, а й духовне. Її думки невпинно поверталися до слів незнайомця в залі зірок: “Кожен вибір стане частиною тебе”.
— Ми маємо знайти печать, — твердо сказала вона, стискаючи кинджал, що висів на її поясі. — Це ключ. Без неї ми не відкриємо шлях до Серця Вежі.
— Якщо вона взагалі існує, — пробурчав Арен, але рушив далі, як завжди, обережно ступаючи по підлозі.
Раптом коридор перед ними змінився. Стіни наче розступились, відкриваючи простору залу, освітлену химерним світлом. У центрі височіла мармурова платформа, на якій лежав предмет, схожий на камінь із виблискуючими тріщинами. Печать розколу.
— Це вона, — прошепотіла Меланія.
Але варто було їм ступити на поріг зали, як простір ожив. З темряви виступили постаті, вкриті бронею, що нагадувала темне скло. В їхніх руках були довгі списи, які мерехтіли, мов зірки в нічному небі.
— Хранителі, — тихо сказав Арен, витягуючи свій меч. — Ми повинні були здогадатися, що вони тут.
— Вони не пропустять нас без бою, — сказала Ілейн, піднімаючи свій амулет.
Хранителі рушили вперед, їхній рух був одночасно плавним і невідворотним, як течія річки. Меланія відчула, як її серце забилося швидше. Вона знала, що ця мить визначить усе.
— Не відступайте, — гукнула вона до своїх супутників і кинулася вперед.
Перший удар списа пролетів зовсім поруч із її плечем, розрізаючи повітря зі звуком, що нагадував розкол криги. Меланія відповіла швидким рухом кинджала, відбиваючи удар. Її рухи стали природними, ніби вона вже десятки разів билася з такими ворогами.
Ілейн створила щит із золотавого світла, який затримував напади Хранителів, але кожен їхній удар вимагав усе більше сил. Арен, здавалося, танцював серед ворогів, його меч був блискавкою, що залишала після себе лише іскри.
— До печаті! — крикнула Меланія, розуміючи, що ворогів занадто багато, і вони не можуть їх усіх подолати.
Вона кинулася до платформи, уникаючи списів, що сипалися з усіх боків. Її рука торкнулася Печаті, і в ту ж мить простір навколо змінився. Земля затремтіла, а Хранителі застигли, наче статуї, їхня зброя повисла в повітрі.
— Що ти зробила? — крикнув Арен, важко дихаючи.
— Вибір, — відповіла Меланія, відчуваючи, як сила печаті наповнює її.
Її зір затуманився, і вона побачила образи минулого, теперішнього і майбутнього, що спліталися в єдиний потік. Ця сила була неймовірною, але разом із нею прийшло розуміння: Печать розколу могла не лише відкрити шлях, а й знищити тих, хто не був готовий до її випробування.
— Це лише початок, — прошепотіла вона, повертаючи погляд до своїх супутників, які тепер дивились на неї з тривогою і надією. — І нам доведеться заплатити високу ціну.
Вежа знову затремтіла, готуючи нові випробування.