Туман почав густіти, поступово охоплюючи навколишній простір, немов він сам збирався поглинути останні залишки світла. Луміс і Ейлі стояли на межі нового виміру, не відчуваючи ні простору, ні часу. Їхні тіла ніби втратили свою фізичну форму, зливаючись із безкрайнім морем енергії.
Луміс глибоко вдихнув, і його дихання розірвалося на мільйон часток, які миттєво розчинялися в безмежному вакуумі, не залишаючи сліду. Він знову відчував, як розум намагається впорядкувати хаос, що панував навколо, але в цій безкрайності не було жодних закономірностей. Все, що він колись знав, зараз втратило будь-який сенс.
“Це не може бути справжнім,” — прошепотіла Ейлі, її голос звучав дещо відчужено, немов сама реальність віддалялася від неї. Вона дивилася в порожнечу, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Луміс не відповів. Він відчував те саме — цей світ більше не мав жодних прикмет, не мав твердої основи, щоб за нею триматися. Всі знайомі орієнтири, які колись допомагали орієнтуватися в реальності, залишилися позаду. Тут не було ні часу, ні простору, ні логіки.
“Ми знайшли те, що шукали,” — нарешті вимовив він, хоча навіть сам не був упевнений у своїх словах. “Але чи це все? Чи ми, справді, готові це зрозуміти?”
Ейлі повернулася до нього. Її обличчя було невиразним, але в її очах відображалася глибока тривога.
“Ми не можемо повернутися назад,” — сказала вона, стиснувши кулаки. “Якщо ми не зможемо зрозуміти це, ми залишимося тут назавжди.”
Луміс задумався, вдивляючись в порожнечу перед собою. Його розум почав повільно відновлюватися, складати шматочки в єдину картину. Це місце було не просто фрагментом реальності — це була сама реальність, без обмежень і без кордонів. Це була сутність, до якої вони наближалися, відкриваючи більше про себе, ніж вони могли коли-небудь уявити.
“Можливо, проблема не в тому, щоб зрозуміти, а в тому, щоб прийняти,” — сказав Луміс, голос звучав впевнено. “Це не світ, який можна пізнати за допомогою звичних законів. Це місце — результат нашого шляху. І те, що ми відчуваємо зараз, — це не страх чи тривога. Це лише усвідомлення, що ми більше не можемо бути тими, ким були.”
Ейлі замовкла, її обличчя спокійнішало, коли вона слухала його слова. Вона обертала їх у своїй голові, відчуваючи, як усі почуття відходять, залишаючи тільки глибоке розуміння, яке не вимагало пояснень.
“Ти правий,” — відповіла вона після паузи. “Ми не повинні шукати відповідей, ми маємо прийняти це, навіть якщо це означає змінити себе.”
Луміс поглянув на неї, і в його очах блиснула нова впевненість. Вони стояли разом, готові вийти за межі того, що колись було для них реальністю. Вони не були просто двома людьми, які шукали шлях. Вони стали частиною чогось більшого, невидимого, але абсолютно істинного.
Вони зробили крок уперед.
І з кожним їхнім рухом світилася нова істина.