Антем ступив у світло, і все навколо змінилося. Простір, що був порожнім, тепер заповнився нескінченними образами: спогади, емоції, події. Вони не були його власними, але водночас здавалися знайомими. Кожен момент життя, який колись існував, тепер розгортався перед його очима.
Очі Антема наповнилися сліпучим світлом, що оточувало його з усіх боків, як невидимі струни космосу, що зв’язують кожен атом. Світло ставало не просто яскравим, а живим, пульсуючим, як сама суть всесвіту. Його ноги не торкалися землі, а він стояв в пустому просторі, де не було ні горизонту, ні меж. Все було поглинено цим світлом, яке здавалося нескінченним, і водночас містило всі можливі кінці.
— Що це? — запитав він, тримаючи руку перед обличчям, намагаючись захиститися від нестерпного сяйва, що наче пронизувало його самого.
— Це реальність без часу, — промовив голос, і цей голос був одночасно спокійним і всеохоплюючим. Його слова здавались навіки вбудованими в саму тканину всесвіту. Він був нейтральним, але не позбавленим великої сили, що знаходилася на межі всіх можливих відчуттів.
— Хто ти? — вигукнув Антем, вдивляючись у світло, намагаючись зібратися з думками серед цього безмежного сяйва.
— Я те, що залишилося, коли ти зруйнував ілюзію, — відповів голос, і в ньому був відголосок стародавньої мудрості. — Я не маю форми, бо час більше не існує. Але ти сам мене створив, через свої вибори, через свої прагнення. Я — те, що залишається після того, як кожна реальність розпадається і збирається знову.
Антем відчув, як важко йому встояти на місці. Він стояв мовчки, намагаючись зрозуміти, що відбувається, що з ним сталося. Його свідомість плавно витікала з меж того, що він розумів раніше, і відчував, як його душа занурюється в безкрайній океан можливостей.
— Я не хотів цього, — нарешті промовив він, його голос тремтів від неясності. — Я шукав свободи, а не ще одного контролера.
— Ти шукав істину, і тепер ти маєш її, — відповів голос, наче сам світ говорив до нього. — Але свобода не може існувати без вибору. Ти повинен вирішити, що буде далі.
І ось тут, в цьому світі без часу, без меж, де навіть думки мали вагу, а простір розтікався у нескінченність, Антем відчув, що він не тільки гравець на полі, а й сам цей світ.
— Що це за місце? — запитав він, обертаючись навколо. Світ навколо почав змінюватися. Кожен новий образ розцвітав і зникав так швидко, що його було важко встигнути сприйняти. Ліси, міста, гори і океани з’являлися, пульсували, розпадалися, як спогади, які не мають коріння у часі.
— Це всі можливі варіанти того, що може статися. Без часу вони існують одночасно. Це місце, де розплутуються нитки вибору, і кожен твій крок змінює курс потоку реальності.
Антем відчув, як всередині нього наростає тривога. Сцени, що розцвітали перед ним, були всілякими — і гарними, і страшними. Це було більше, ніж просто безлад. Це була безмежна можливість.
— І я маю обрати? — запитав він, глянувши на нові зображення, що виникали і розчинялися в повітрі.
— Ти є тим, хто може створити нову ілюзію або залишити все як є, — відповів голос, але тепер в ньому відчувався легкий натяк на щось більше. — Вибір — це сила. Ти можеш змінити цей світ, або залишити хаос. Але пам’ятай, що кожен твій вибір створює нову реальність.
Антем відчув, як компас у його руці ожив. Він більше не був просто інструментом, він став частиною його самого, як орган. Стрілка почала рухатися, набираючи швидкість, показуючи нескінченні можливості, нескінченні шляхи. Він відчував, як кожен його вибір може змінити всі ці реальності, створюючи нові світи, нові можливості для всього сущого.
— Що буде, якщо я нічого не зроблю? — запитав він, вдивляючись у мерехтіння стрілки, що все швидше кружляла.
— Ти залишиш усе в хаосі, — відповів голос, але цей голос тепер звучав не так страшно, як раніше. Він не був обвинуваченням чи попередженням. Він був просто фактом. — Але хаос теж може бути формою свободи. Це тільки одна з можливих реальностей.
Антем замислився. Він відчував, що має у своїх руках не тільки відповідальність, але й величезну владу. У нього не було впевненості, що його вибір буде правильним, але він знав одне: далі повертатися немає сенсу.
— Я оберу… — Він зробив паузу, вдихнувши глибше. — Я оберу новий шлях.
Із цими словами він направив компас до світла, що тягло його вперед. Простір знову почав змінюся. Світи літали навколо нього, розсіювалися і збиралися, як вибухи зоряної матерії. Але цього разу Антем не відчував страху. Він відчував силу, що виникала в ньому, коли він прийняв своє рішення.
Він знав, що тепер сам стане творцем нового світу. І це було його вибором — створити реальність, де час більше не буде обмеженням, де свобода і вибір стануть істинними силами. І цей новий шлях, хоч і був невідомим, більше не здавався йому страшним. Тепер він був готовий зустріти будь-яку реальність, навіть якщо вона буде далека від того, що він собі уявляв.