Крокуючи вперед, простір навколо них почав вигинатися й обертатися, змінюючись із кожним їхнім рухом. Світло, яке колись було сталим, тепер стало пульсувати, змінюючи ритм, наче сама повітряна стихія була наповнена енергією. Шлях, яким вони йшли, здавався нескінченним, розтягуючись перед ними, як безмежна спіраль, що все більше втягувала їх у невідоме.
Луміс відчував дивний потяг, відчуття, яке виходило за межі простого фізичного руху. Здавалося, що щось у ньому, те, що досі було сплячим, повільно прокидається. Питання, які колись його мучили—про час, про існування, про саму природу реальності—почали відступати, поступаючись місцем потужному відчуттю мети.
Ейлі йшла поруч з ним, її кроки ледь чутно. Вона також змінювалася, ставала більш чутливою до тонких змін навколо, до змін у них самих. Її очі, що колись були сповнені невизначеності, тепер горіли ясним вогнем, немов завіса зірвалася з її розуму.
“Луміс,” — прошепотіла вона, її голос був тінню в тиші, — “ти відчуваєш це? Наче щось… тягне нас уперед? Але це не просто простір. Це щось глибше.”
Луміс не відповів одразу. Він заплющив очі, звертаючись до себе, шукаючи джерело того потягу, про який вона говорила. І тоді він відчув це—присутність, давню й безмежну, що висіла на межі їхнього сприйняття. Це не було фізичне існування, а щось більш глибинне, те, що було вплетене в саму тканину існування. Ніби їх вели самі сили, які сформували всесвіт.
“Я відчуваю,” — сказав Луміс тихо, голос його був сповнений захоплення. “Наче нас веде серце всього. Центр всього.”
Ейлі кивнула, хоча не промовила ні слова. Вона також зрозуміла. Шлях перед ними вже не був просто мандрівкою. Це було завершенням усього, що вони пережили, всіх їхніх боротьб, сумнівів, страхів, що вели їх до цієї єдиної точки.
Крокуючи далі, світ навколо них наче розчинявся в тумані світла та тіні. Формувалися обриси в далечині, які з’являлися та зникали, немов примарні образи. Фігури—знайомі й незнайомі—появлялися, але зникали знову, перш ніж їх можна було розгледіти.
“Спіраль… це не просто шлях,” — тихо сказала Ейлі, її очі мимоволі ковзнули по змінюючомуся ландшафту. “Це патерн всього, так? Час, існування… все рухається в циклах.”
Луміс не відповів, але розуміння вразило його, як спалах. Спіраль була не лише шляхом уперед—вона була самою сутністю всесвіту. Безкінечний цикл народження, смерті та відродження, вплетений в кожен момент, кожну думку, кожне життя.
Попереду спіраль звужувалася, зосереджуючись у єдиній точці блискучого світла. Вони були вже близько.
“Луміс,” — знову сказала Ейлі, цього разу в її голосі звучала тривога. “Ти думаєш, ми будемо готові, коли досягнемо цього? До правди… до серця всього?”
Луміс замислився. Питання зависло в повітрі, важке та невизначене.
“Не знаю,” — відповів він нарешті, його голос був спокійний, попри бурю всередині. “Але я знаю одне—ми не можемо повернутися. Це єдиний шлях уперед.”
І вони разом ступили в невідоме, до серця спіралі, до того, що чекало їх у центрі всього. Що б це не було, вони знали, що повинні зустріти це, адже, зустрівши це, вони не лише відкриють правду про всесвіт, але й правду про себе.