Світ змінився — це відчувалося в кожному їхньому русі, в кожному подиху, в кожному кроці, який вони робили вперед. Все, що вони створили, вже не було простою ідеєю чи мрією. Це була реальність, що починала жити, і вона була настільки ж жива, як і самі герої, що її породили. Але не всі змінювались на краще. Війна між світлом і тінню досягала свого апогею.
Антем, що йшов попереду, відчував у собі вогонь, який палає зсередини, і не тільки від емоцій, але й від сили, яку він отримав, коли вирішив стояти за те, у що вірив. Тепер йому здавалося, що його погляд пронизує саму суть реальності, і він бачив все, що стоїть перед ним, як чітке відображення вибору, який вони зробили. Весь світ — і вулиці, і будівлі, і навіть самі люди — це була частина їхньої боротьби. І кожен їхній крок змінював цей світ, формуючи його таким, яким вони прагнули його бачити.
“Ми — ті, хто визначатимуть, яким буде цей новий світ,” — промовив він, його голос звучав як громи, що відлунювали в порожнечі.
Аyna, що йшла поруч, розуміла кожне його слово. Вона знала, що зараз, більше ніж будь-коли, вони повинні бути готові до боротьби. Ця енергія, яка кипіла в їхніх серцях, мала знайти своє місце у реальності, а ця реальність була не лише свіжою і чистою, але й вибуховою. Вона була наче полотно, яке потребує пензля, що вражає його сміливо, з рішучістю, з силою. Її серце билося в такт з усім, що відбувалося навколо.
“Ми не маємо права зупинятися,” — сказала Аyna, її голос був стійким і швидким, як течія річки, що мчить у своєму руслі, не озираючись назад.
Луміс спостерігав за ними, і його думки були так само швидкими, як їхній рух. Він розумів, що зараз він не може просто бути спостерігачем. Весь цей світ, ця енергія, ця боротьба — це все стало його частиною, так само як і він сам став частиною цього процесу. Він поважав ту силу, яка рухала їхніми тілами, але також він був готовий до того, що ця енергія потребуватиме від них неймовірних зусиль.
“Це не просто боротьба. Це створення нової реальності,” — промовив Луміс, впевнено і твердо, як найсильніші кроки на землі, що не бояться тремтіння. “Ми не просто маємо пережити цей вибух, ми маємо запалити його до максимальної потужності.”
Тарік слухав їх, і відчував, як його внутрішній світ рухається в такт з їхніми словами. Він знав, що кожен їхній вибір зараз накладається на той вибір, який зробив він сам. Їхні серця билися так само сильно, і все, що вони робили, було частиною нескінченної низки подій, що рухалися в одному напрямку — вперед.
“Сила нашої єдності може змінити все,” — сказав Тарік, його голос був спокійний, але не менш сильний. “І це сила, яка може породити справжні чудеса.”
І вони йшли далі. Кожен їхній крок був як удар молота по каменю. Тіні, що переслідували їх, не змогли б зупинити цієї сили. Вогонь, що палахкотів у їхніх серцях, був яскравий і могутній, а навколишній світ змінювався під кожним їхнім рухом. Вони стали серцем цього світу, а це серце билося в ритмі їхнього духу, в ритмі енергії, що наповнювала все навколо.
Кожен із них знав, що зараз не час для сумнівів. Вони були готові дати відповідь на те, що їм давала доля. Вони вже не могли повернутися назад, і це давало їм тільки одне — надзвичайну енергію рухатись вперед.
“Ми обрали шлях, і тепер ми повинні пройти його до кінця,” — сказав Антем, його слова були пронизливими і тверджими, як удари молота.
І вони рушили в бій. З серцем, сповненим рішучості, і з потужною енергією, яка не просто обіцяла перемогу, але й обіцяла новий світ, нову реальність, що вони будували власними руками.