Світло навколо них поступово згасало, залишаючи по собі лише слабкий відблиск, що затримувався в повітрі. Проте вони вже не були такими, як раніше — щось у їхніх серцях змінилося. Вони відчували це, навіть коли простір перед ними повертався до звичної темряви.
Луміс і Ейлі стояли у тиші, не зводячи очей із того місця, де лише мить тому з’явилося джерело світла. Відчуття, ніби вони залишили все за спиною, не відпускало їх. Вони не знали, що чекає попереду, але відчували, що це було правильне рішення — прийняти те, що не можна було змінити, і рухатися далі.
“Що тепер?” — запитала Ейлі, обертаючись до Луміса.
“Тепер ми повинні навчитися жити в порожнечі,” — відповів він. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася глибока рішучість. “Це не кінець, це тільки перший крок. Порожнеча — це те, що з’єднує все. Тільки через неї можна зрозуміти все, що було до цього і те, що буде після.”
Вона дивилася на нього, і в її погляді було стільки питань, скільки не було ще кілька годин тому. Світ, у який вони потрапили, був незнайомим, але водночас таким знайомим. Все, що вони шукали, здавалося тепер таким простим — ось воно, правда, яка, здавалося, ховалася за кожним кроком.
“А як ми знайдемо шлях назад?” — запитала вона, але її слова звучали не як питання, а більше як прохання про підтвердження.
Луміс подивився на її обличчя і зрозумів, що вона мала на увазі. Шлях назад, у звичний світ, здавався таким далеким і неважливим. Їхня подорож уже не була про повернення. Вони вже були частиною чогось більшого.
“Ми не повернемося назад,” — відповів він. “Але це не означає, що ми втратили все. Ми стали частиною того, що неможливо описати словами. Те, що чекає нас, не має меж. Воно ширше за час, більшіше за все, що ми знали.”
Ейлі відчула, як серце стискається від нової реальності. Вона не знала, що саме їх чекає, але це більше не лякало її. Вона відчувала, що зараз вони — не просто двоє людей, які вирушили в подорож. Вони стали частиною чогось неймовірного.
Луміс простягнув руку вперед, і її погляд слідував за ним. Вони йшли, не знаючи точно, куди, але були певні в одному — кожен крок наближав їх до чогось важливого.
І хоч світ навколо залишався невизначеним, вони знали: порожнеча, яка раніше здавалася лякаючою, тепер стала тим простором, в якому вони могли віднайти все.
Тепер вони мали можливість зрозуміти, що насправді означає бути живим.