Антем знову стояв перед годинниковою вежею. Її шпилі здавалися ще вищими, а маятник розгойдувався з такою силою, що кожен його удар лунав у його грудях. Тепер він знав, що куля привела його сюди не випадково. І що в тіні цієї вежі криється не лише правда, а й його власна доля.
Він тримав артефакт у руках, і, здавалося, вона майже дихала, випромінюючи тепле світло. Лінії на поверхні кулі знову світилися, але тепер вони рухалися, наче карта, що показувала шлях. І цей шлях вів до механізму всередині вежі.
Антем зробив перший крок. Двері вежі розчинилися перед ним із протяжним скрипом. Усередині був інший світ — гігантські шестерні, що оберталися злагоджено, наче серце цього механізму билося в ритмі часу. Стіни були вкрити символами, яких він ніколи раніше не бачив.
Кроки його віддавалися луною, поки він йшов до центру вежі, де висів маятник. Тепер він бачив його зблизька: велетенський металевий об’єкт, що випромінював якусь надприродну силу. Від кожного його руху простір навколо спотворювався, і Антем відчув, як важкість часу знову стискає його.
— Це все ілюзія, — промовив він тихо, сам до себе. — Час… Він не справжній.
Відчуття цього було настільки реальним, що Антем відкинув усі сумніви. Він більше не міг дозволити, щоб цей маятник продовжував керувати світом. У його руках був ключ до змін — артефакт, який міг усе зупинити.
Він підійшов ближче, майже торкаючись маятника. Артефакт почав світитися сильніше, його тепло стало майже обпалювати. Антем знав, що має зробити: з’єднати кулю з маятником. Але він також розумів, що це може мати наслідки, яких він не передбачить.
— Якщо це ілюзія, то я зруйную її, — сказав він голосно, майже викрикуючи ці слова, немов переконуючи сам себе.
Він підняв артефакт і торкнувся ним поверхні маятника. У ту ж мить усе навколо змінилося. Годинниковий механізм почав сповільнюватися, шестерні зупинялися одна за одною, а звук маятника затихав. І ось — абсолютна тиша.
Антем відчув, як хвиля енергії пройшла крізь нього. Він упав на коліна, але не від болю — від тягаря того, що тільки-но зробив. Світ завмер.
Він оглянувся. Вежа більше не звучала. Час зупинився. І разом із цим тиша світу стала такою глибокою, що Антем майже задихався від неї.
Але щось було не так. Простір навколо нього почав спотворюватися, наче сама реальність не витримувала цієї зупинки. З-під підлоги почало вириватися світло, і в глибині цього сяйва Антем побачив силует.
— Ти наважився… — промовив той самий голос, що переслідував його раніше. Постать у темному плащі знову з’явилася, але тепер вона виглядала інакше: висока, велична, із сяючими очима, що пронизували його.
— Що я зробив? — прошепотів Антем, не в силах відірвати погляду.
— Ти розпочав злам, — відповіла постать. — Але це лише початок. І тепер ти маєш вибір: зруйнувати систему чи стати її частиною.
Антем відчув, як всередині нього зростає страх, але водночас і щось більше — бажання зрозуміти. Він знав, що назад дороги більше немає.
— Я не буду частиною брехні, — сказав він твердо. — Я зруйную її.
Постать посміхнулася, але в її очах не було радості.
— Тоді ти маєш підготуватися до того, що втратиш усе.
Світ знову почав рухатися, але він уже не був таким, як раніше.