Повітря навколо здавалось густішим, мов невагоме полотно, крізь яке треба пробиватися кожним кроком. Меланія, Авелла й Архон ішли лабіринтом із золотавих ниток, що мерехтіли й переливались у темряві, створюючи відчуття живої мережі, яка то стискається, то розширюється.
Авелла йшла попереду, її кроки були швидкими, але обережними. В руках дівчина все ще тримала кристал, який випромінював тепле світло, неначе захищав їх від темряви. Вона зупинилася біля одного з вузлів мережі — місця, де нитки сходились і пульсували, мов серце живої істоти.
— Тут щось змінюється, — тихо промовила вона, не піднімаючи очей.
— Це вузол вибору, — пояснив Архон, стоячи трохи позаду. Його голос був м’яким, але сповненим ваги. — Кожен такий вузол — це точка перетину долі. Торкнись його, і ти побачиш, як твій вибір може вплинути на реальність.
Меланія нахилилась до ниток. Їхня поверхня була тепла, майже як шкіра, і здавалося, вони вібрували під її пальцями. У мить дотику світ навколо змінився.
Перед її очима постала картина: безкрайня рівнина, на якій колись стояв величний місто. Тепер це місце було поховане під товщею попелу й уламків. Удалині вона побачила людей, їх було мало, вони йшли через пустку, несучи на собі тягар руйнувань. Серед них Меланія впізнала себе — змучену, але незламну.
— Це один із можливих майбутніх шляхів, — сказав Архон, коли видіння розтануло.
— Але що я можу зробити, щоб цього уникнути? — запитала вона, стискаючи кулаки.
— Що завжди робиш: зробити вибір. Але пам’ятай, — Архон зупинився, поглянувши їй просто в очі, — не кожен вибір можна виправити.
Авелла підняла голову, її погляд здавався далеким і задумливим.
— Нитки лабіринту не лише показують можливості, вони з’єднують нас із тими, хто поруч. Чи справді ти готова дозволити їхнім життям стати частиною твого? — спитала вона.
Меланія відчула, як важкість їхніх слів тисне на неї. Їй хотілось заперечити, знайти інший вихід, але вона розуміла, що уникнути відповідальності неможливо.
Раптом усе довкола здригнулося. Мережа ниток спалахнула червоним, а вузли почали розплітатися, створюючи хаотичні провали, які вели в темряву.
— Що це? — запитала Авелла, її голос зламався від страху.
— Час не терпить зволікання, — відповів Архон, його очі блищали тривогою. — Хтось чи щось намагається порушити баланс лабіринту.
Меланія знову доторкнулася до ниток, намагаючись знайти нову відповідь. Але цього разу вони були холодні, мов камінь, і не давали жодного видіння.
— Ми маємо рухатись далі, — сказала вона, вирішуючи не гаяти більше часу.
Авелла кивнула, і вони рушили вперед. Нитки, що оточували їх, тепер були більш напружені, неначе готувалися до розриву. Кожен крок здавався важчим, кожна секунда розтягувалась у вічність.
Дорога привела їх до іншого вузла. Але цього разу він був темний, ніби в ньому не було життя. Навколо вузла з’явилися тонкі тіні, які перепліталися між собою, створюючи загрозливий візерунок.
— Це пастка, — попередив Архон, його голос став суворішим. — Щось іззовні впливає на лабіринт. Якщо ми піддамося, це може знищити нас.
Меланія присіла навпочіпки перед вузлом, уважно спостерігаючи за його тінями. Вона не відчувала страху, лише рішучість.
— Якщо щось хоче нас зупинити, значить, ми наближаємось до чогось важливого, — сказала вона. — І я не відступлю.
Авелла та Архон не відповіли, але їхні погляди засвідчували мовчазну згоду.
Меланія простягла руку до вузла й торкнулась його. Тіні завили, їхнє завивання наповнило простір, але вона не відступила. Світ навколо змінився знову — тепер вона стояла на краю прірви, а по інший бік виднілась золота брама, що світилась тихим, але нездоланним сяйвом.
— Вперед, — сказала вона сама собі. — Якщо цей шлях обрав мене, то я повинна пройти його до кінця.