Шлях, що розпочався від вузла, вів їх до темного урвища, яке раптово розділило ліс. Туман піднімався зінизу, огортаючи все довкола. Гудіння, яке здавалося припинилося після руйнування вузла, знову почало набирати сили, перетворюючись на глухе биття, схоже на далеке відлуння годинника.
— Це місце… воно не повинно існувати, — прошепотіла Ейлі, вдивляючись у густий туман, що заповнював урвище.
Луміс схилився над краєм, його погляд затримався на тьмяно блискучих уламках у тумані.
— Тут щось заховане, — сказав він. — Я бачу відображення механізмів.
Ейлі кивнула.
— Це залишки іншого вузла. Але цього разу він розірваний, наче хтось чи щось вже намагалося його знищити.
Луміс намагався знайти шлях униз, коли раптом уламок у його руках знову засяяв, цього разу сильніше. Метал почав тремтіти, ніби вказуючи напрямок.
— Він реагує, — сказав Луміс, вдивляючись у сяйво. — Але на що?
— Не просто реагує, — перебила його Ейлі. — Він веде нас до джерела.
Вони обережно почали спускатися вниз, тримаючись за виступи й коріння дерев, що виглядали з гірських порід. Повітря ставало все густішим, і кожен вдих наповнювався металевим присмаком.
На дні урвища перед ними постала величезна кругла платформа, схожа на циферблат великого механізму. Його поверхня була потріскана, як стародавнє каміння, і посередині циферблат розколовся, ніби сам час не витримав навантаження. Стрілки застигли в хаотичних положеннях, покриті товстим шаром іржі, але механізм все ж пульсував — слабке світло розсіювалося з глибини, неначе живий організм, що ще не помер.
— Це серце лісу, — прошепотіла Ейлі, її погляд не зводився з циферблата, немов цей механізм був частиною чогось набагато більшого. — Але воно зламане. Його час заблоковано. Цей механізм… він тримав баланс. Тепер все виходить з-під контролю.
Луміс обережно наблизився до механізму і поклав уламок металу на поверхню циферблата. Як тільки метал торкнувся цієї древньої технології, світ навколо них почав змінюватися. Механізм, хоч і зламаний, все ще мав силу змінювати реальність. Тіні часу — розмиті, вигнуті зображення минулого, людей, подій і руйнувань — почали кружляти навколо них, утворюючи враження нескінченної спіралі. Луміс відчув, як його серце почало битися швидше, бо в цих зображеннях були не просто спогади — це були картини, які могли б стерти саму сутність існування.
— Що це? — запитав Луміс, прикриваючи очі від яскравих спалахів, які виривалися з темряви, коли кожна тінь ставала яскравішою.
— Відлуння часу, — відповіла Ейлі, її голос тремтів від не лише здивування, але й від страху, що глибоко в її душі проросло. — Це спогади системи, фрагменти тих подій, які вона пережила. Вона намагається нас налякати… або попередити. Час тут не лінійний. Вони все одно хочуть повернутися.
Луміс спостерігав, як одна з тіней виокремилася з-поміж інших. Це була висока постать у темному плащі, її обличчя ховали глибокий каптур, який давав відчуття нескінченного мороку, що захоплював навколишній світ. Її рука, як велика рука годинника, вказувала на циферблат, а її голос прозвучав низько і важко, немов сама вічність прокидалася від сну.
— Вони повертаються, — прошепотіла тінь, і її голос лунає, мов відлуння, що мандрує через простір і час. — Ніхто не може втекти від того, що вже запущено. І ви, хто відважиться втрутитися, заплатите за це.
Луміс відчув, як тіні навколо них починають збільшуватися, смикаючись і шепочучи таємниці, які вони не мали б почути. Більшість із них були обличчями давно забутих людей, які колись шукали ту ж саму істину, що і вони. Але було й щось інше — ті, хто не належав до цього світу, хто був чужим у всіх реальностях. Це були ті, хто пройшов через цей механізм раніше, ті, хто став частиною того, що тепер було назавжди замкнутим.
Із цих слів стало зрозуміло: хоч вузли руйнувалися, хоч ліс і його система зазнавали пошкоджень, щось значно більше стояло за цими подіями. Щось, що не можна було зламати лише силою. Луміс і Ейлі знали: їхній шлях тільки починається, і вони більше не мали вибору, ніж рухатися вперед.
— Якщо ми не зупинимо це, — тихо промовила Ейлі, її голос пронизав простір, — весь цей механізм знову оживе. Він буде лити на світ тіні, ті, що вириваються із самого серця часу. Він буде знову крутитися, не зупиняючись.
Луміс з силою стиснув уламок металу, і вирішив, що вони йтимуть далі, навіть якщо це означало вступити в боротьбу з самим часом.
— Якщо ми не спробуємо, це нас зруйнує, — сказав він, піднявши погляд на зламаний циферблат. — Ми маємо зупинити їх, до того як вони повернуться.
І з цими словами вони зробили перший крок на шляху до центральної частини цього світу, місця, де механізми часу все ще тримали їх у своїй пастці, де минуле, теперішнє і майбутнє перепліталися у нескінченній боротьбі за контроль.