Емірен йшов стежкою, що вела його глибше в темряву саду. Повітря ставало все холоднішим, а дерева довкола нього наче ховалися в тінях, що тягнулися від землі до самого неба. Кожен його крок звучав дзвінко в тиші, що огортала все навколо. Вона була настільки глибокою, що навіть вітер, який раніше шепотів між гілок, раптом стих.
Він не знав, скільки часу минуло, відколи він залишив світло і яскраві стежки, що вели до знайомих місць. Тепер цей новий шлях був не лише темрявою, а й мовчанням, яке поглинало кожну думку, кожен звук. Здавалося, що навіть його дихання ставало частиною цього мертвого простору.
“Що я шукаю?” — запитав себе Емірен. І навіть відповіді на це питання не було. Він не шукав відповіді, він просто йшов. І це було достатньо.
Зустріч з Тінями
Аж ось перед ним, ніби з нізвідки, з’явилася фігура. Вона була низька і майже непомітна серед темряви, але одразу стало зрозуміло, що це не просто тінь. Це було не щось живе, але й не зовсім неживе. Емірен спробував зупинити кроки, але фігура вже була поруч.
“Ти йдеш правильно, але тільки не забувай, що в цьому саду все не те, чим здається”, — прозвучав голос, який не належав жодній людині. Це була не мова, це було щось більше — мовлення часу, що вібрувало в кожній клітині його тіла.
Емірен затримався, не знаючи, чи варто запитувати більше, чи продовжити йти мовчки. Але його любопитство перемогло, і він не міг утриматися від питання:
— Хто ти?
— Я — Океан Тіней, — відповіла фігура, — я живу там, де немає світла. Я є тим, що залишається після кожного вибору, тим, що ти залишаєш позаду. Але чи дійсно позаду? Чи може все ще слідує за тобою?
Емірен відчув, як його серце забилося швидше. Він не розумів, що означає її відповідь, але чим більше слухав, тим більше ці слова проникали в його душу, ставали частиною його.
— Я не залишаю нічого позаду, — тихо промовив він.
— І ти правильно кажеш. Але чи знаєш ти, що ті вибори, які ти не зробив, і ті, які ти ще не зробиш, також є частиною твого шляху? Вони залишають слід у часі. Слід, який іноді повертається і знаходить тебе.
Світло, яке розриває темряву
В середині темряви раптом спалахнуло світло. Слабке на початку, воно поступово збільшувалося, поки не стало сліпучим. Це було дивне світло, не таке, як звичне сонячне. Воно не просто освітлювало навколо, воно було частиною цієї темряви, мов би їй належало бути такою.
Емірен закрив очі, але світло проникало навіть крізь його повіки, заповнюючи всі його думки і відчуття. І тоді, коли він відкрив очі, перед ним стояв інший чоловік. Його постать була ясна і яскрава, як це світло, яке заповнювало весь сад.
— Ти відчуваєш, як час змінюється? — запитав новий чоловік, чиє обличчя було приховане під капюшоном.
— Так, — відповів Емірен, хоча й не зовсім розумів, про що йдеться.
Чоловік повільно підняв руку, і в його пальцях спалахнув вогонь. Його погляд був спокійний і проникливий, як море, яке не знає бурі.
— Час, який ти залишаєш позаду, може обертатися і ставати твоїм ворогом, — сказав він. — Але також може стати твоїм другом, якщо ти навчишся слухати його.
Емірен відчував, як ці слова повільно проникають в його розум. Він не знав, чи готовий він до цього. Чи справді він може змінити своє минуле? Чи може воно змінити його?
Перехрестя вибору
Несподівано перед ним з’явилася розвилка. Одна стежка вела до світу світла, що випромінювало тепло і спокій, інша — до темної долини, де навіть дерева здавалися мертвими, а земля була холодною і важкою. Далеко в тумані він побачив фігуру, схожу на Ардаліса, що стояла на вершині однієї з цих стежок.
— Це твої шляхи, — сказав чоловік, чиє світло тепер стало частиною самого Емірена. — Ти можеш йти туди, де більше світла, але будь обережний. Там також може бути спокуса, яка поглине тебе. А можеш вибрати темряву, де все ще є можливість знайти свою істину, але шлях цей буде довгим і важким.
Емірен подивився на ці стежки. І раптом йому стало ясно, що кожен його вибір буде не просто стежкою, а долею.