Луміс впевнено крокував по сріблястій траві, відчуваючи, як кожен його рух відгукується тихим шепотом цього чарівного місця. Сонце повільно опускалося за горизонт, фарбуючи небо в багряно-золоті кольори. Вежа, до якої він наближався, здавалась тепер не такою далекою. Її нитки світла почали тьмяніти, набуваючи м’якого, заспокійливого сяйва, ніби запрошуючи його до себе.
Несподівано він почув за спиною легкі кроки. Луміс зупинився і обернувся, але нікого не побачив. Йому здалося, що це міг бути вітер, та кроки повторилися, цього разу ближче.
— Не кожен наважується піти так далеко, — пролунало за його спиною.
Луміс швидко обернувся й побачив дівчину. Вона стояла серед сріблястої трави, майже зливаючись із пейзажем. Її довге волосся переливалося, немов нитки світла з веж, а очі сяяли теплим смарагдовим відтінком.
— Хто ти? — спитав Луміс, стримуючи здивування.
— Моє ім’я Ейлі, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Я живу тут, хоча, скоріш за все, ти ніколи мене не бачив.
— Ти… мешкаєш поруч із вежами? — запитав він, не в змозі відвести від неї погляд.
— Можна і так сказати. Вежі — це частина мене, а я — частина їх, — сказала вона, наближаючись до нього. Її голос був спокійним, але в ньому звучала таємнича мелодія, що огортала кожне її слово ніжністю, як легкий вітерець. Луміс відчув, як магія навколо стає живою, як цілує його шкіру, змушуючи кожен рух тремтіти від невиразного, але сильного враження.
Вона наблизилась ще більше, і тепер він міг розрізнити всі деталі її образу: волосся, що світилося, як срібло під місячним світлом, очі, в яких відображалися вежі, як дзеркала, і губи, які грали з усмішкою, що пробуджувала бажання зрозуміти її більше.
Луміс відчув, як його цікавість змінюється на щось нове, незвідане. Її присутність навколо стала не просто частиною цього магічного світу, вона підсилювала все, що він відчував. Магія стала ще сильнішою, наче навколо нього сплелися невидимі нитки, і кожна з них вела до неї. І в той момент Луміс зрозумів, що вже не хоче продовжувати цю подорож на самоті.
— Чому ти тут, Лумісе? Що ти шукаєш? — Ейлі поглянула на нього своїми глибокими очима, і цей погляд був таким проникливим, що йому було важко зберігати рівновагу. Він відчував, як її погляд проникає прямо в його душу, розкриваючи все, що він приховував, навіть перед самим собою.
Луміс замовк на мить, намагаючись зібрати думки.
— Я не знаю, — чесно зізнався він, його голос був м’яким і трохи розгубленим. — Я просто відчуваю, що повинен це зробити. Щось у цих вежах кличе мене. Це як голос, що я чую всередині. І він сильний. Мабуть, це те, чого я шукаю все своє життя.
Ейлі тихо засміялася, цей звук був м’яким, як шелест крил якоїсь загадкової істоти, і здавалося, що вона розуміє більше, ніж може сказати. Її усмішка була ніжною, але в ній була і гіркота, і якась легка печаль, наче вона вже бачила цей шлях, але не могла заважати йому.
— Вежі часто кличуть тих, хто готовий, — сказала вона, її голос лунало м’яко, але з мудрістю віків. — Але шлях до них — це не лише про відповіді. Це про відкриття себе, про те, як ти змінюєшся на кожному кроці, як відкриваєш свою власну сутність. Іноді істина не приходить одразу, іноді вона прихована в тіні, яку ти повинен пройти.
Луміс подивився на неї, і в його погляді з’явилася суміш захоплення та цікавості. Він не міг зрозуміти, чому її слова торкаються його глибше, ніж будь-які інші. Чи була це просто магія цього місця, чи можливо щось більше? Або, можливо, це була вона, її загадкова суть, що викликала в ньому таке бажання дізнатися більше?
— Ти звучиш так, ніби знаєш цей шлях краще за мене, — сказав він із натяком на посмішку, хоча і сам не був впевнений, що він її розуміє.
— Можливо, — вона злегка кивнула, її очі блищали від легкого смутку, ніби приховували секрет, що був лише її. — А можливо, я просто хочу подорожувати разом із тобою, поділитися тим, що я знайшла на своєму шляху. Бо ти, Лумісе, не одинокий в цих пошуках. І в твоїх очах я бачу те, що я шукала в собі. Це дивно, але здається, що ми вже давно зустрілися на якомусь іншому шляху.
Її слова лунали в його серці, як музика, що відкриває невідомі, заховані струнки. Луміс відчував, як його серце прискорює свій ритм. Він не розумів, що саме його зачепило — її слова, її погляд, чи магія цього місця, але він відчував, що це більше, ніж просто збіг. Вони були пов’язані чимось більшим. Може, це була доля, що довго чекала на їх зустріч, а можливо, це була магія самих веж.
— Добре, — нарешті відповів він, хоча його голос був вже майже пошепки, як ніби ці слова мали силу змінити все. — Якщо ти хочеш приєднатися, я не проти. Це може бути найкраща подорож мого життя.
Ейлі усміхнулася, і її усмішка стала трохи ширшою, більш відкрита, як промені сонця, що пробиваються крізь хмари. Луміс відчував, як її присутність заповнює простір навколо, як вона стала частиною його шляху, який тепер не виглядав таким довгим і самотнім.
Вони пішли разом, крок за кроком, і хоча до вежі залишалося ще чимало шляху, Луміс відчував, що ця подорож вже ніколи не буде такою самою. Разом вони стали більш ніж просто мандрівниками — вони стали частинами цього магічного світу, з’єднаними якимось таємничим зв’язком. І хоча дорога була складною і невідомою, Луміс тепер був впевнений, що знайде все, чого шукає, разом із Ейлі поруч.