Емірен стояв серед темних дерев, глибокий спокій у серці і тяжка втома на плечах. Він ще не міг звикнути до того, що Сад Часу змінився, що Аліана пішла, а він залишився сам, не тільки як охоронець цього місця, але й як єдиний Творець, що підтримує баланс. Він був єдиним, хто міг допомогти цьому саду розцвісти або загинути. І це усвідомлення тисло на його душу.
Шум листя — лише тихий супровід, що нагадував про те, що навколо нього все ще існувало життя, навіть якщо цей світ, здавалось, втрачав свої контури. Дерева, що колись розцвітали у всій своїй величі, тепер мертво висіли, наче забуті шпалери часу, обвітрені та висохлі.
Він йшов через темний ліс, де кожен крок здавався відголоском того, що колись було — життя, час, світло. І це був лише початок, тільки перший відгук того, що він відчував. Та коли він досягнув центральної галереї, місця, де тіні стикаються з реальністю, його погляд зустрів іншу постать.
Мереса. Вона стояла серед дерев, наче сама частина цього Саду, але з її очей було важко прочитати щось. Це була не просто людина, а Творець, і це було видно по її аурі, що пульсувала темною енергією, що рухалась, немов сама реальність.
— Ти самотній, — сказала вона, ніби побачила його душу, а не фізичну постать.
— Так, я самотній. Але що це змінило? — відповів Емірен, не намагаючись приховати власний біль.
Мереса підійшла до нього, її кроки не видавали звуку. Вона була ніби частиною цього місця, і хоча він не міг сказати, чому, в її присутності Сад здався живим, дихаючим, таємничим.
— Сад змінюється. І ти змінився, — відповіла вона. — Але, як і я, ти хочеш зрозуміти, що сталося. Ми Творці, але чи справді ми розуміємо, що відбувається?
Її голос був заспокійливим, але в ньому було щось неприязне. Це питання мало глибоке підґрунтя, і Емірен відчував, як його серце тремтіло від невиразної загрози.
— Що сталося з Аліаною? — запитала Мереса, її погляд не зводився з нього.
Емірен опустив очі. Він не міг сказати їй, що сталася жертва. Це було боляче, і навіть тепер його свідомість відмовлялася вірити в це.
— Вона пішла, — сказав він, зберігаючи холодний вигляд, хоч у його серці ворухнувся біль. — Вона пішла, щоб врятувати цей світ. І її жертва була необхідною.
Мереса мовчала, але її очі говорили більше за слова. Її погляд був пронизливим і уважним. Вона вивчала його, так, ніби шукала ключ до якоїсь глибокої таємниці.
— Ти все ще віриш у рівновагу? — несподівано запитала вона.
Емірен підняв погляд. Тіні, які раніше здавались чіткими і ясними, тепер почали танути, змішуючись із світлом, яке майже не можна було відрізнити від темряви. Він був у роздумах. Його віра в рівновагу коливалася, як тонка нитка.
— Я більше не знаю, у що вірити, — зізнався він.
Мереса тихо посміхнулася, але це була не радість, а холодна іронія.
— Яка цікава відповідь для Творця, — сказала вона. — Ти все одно прийдеш до того, що прийшли ми всі. Тіні… Час… Вони розсікають реальність, і неможливо повернути все назад. Жертви, як її, були марними.
Емірен замовк. Його руки стискалися в кулаки, але він тримався. Сад навколо них почав змінюватися: дерева знову розцвітали, проте їхнє сяйво було блідим, немов вони знову намагалися встояти перед хаосом.
— Ти не розумієш, — сказав він, повертаючи голову до Мереси. — Сад не чекає. Він змінюється швидше, ніж ми можемо це усвідомити. Ми мусимо діяти негайно.
Вона не відповіла одразу. Можливо, вона розуміла, що не можна просто стояти осторонь і спостерігати, як цей світ розпадається. Але її тіні розгорталися, і її внутрішня боротьба була видна кожному її руху.
— Ти обрав цей шлях, — сказала вона, її голос був тихим, але водночас важким, ніби кожне слово несло в собі вагу всіх тих випробувань, які ще попереду. — Але будеш ти самотнім, або знайдеш когось, хто розділить твоє бажання, це вже не має значення. Ти не зможеш повернутись назад, і жоден шлях, який ти обереш, не дасть тобі простоти.
Її слова наче лунали в його голові, резонуючи з кожною думкою, що виникала у його свідомості. Вони забрали на себе більшу частину його уваги, і він відчував, як все навколо затихає. Тіні, що м’яко покривали землю, здались більш живими, ніж зазвичай. Здавалось, навіть дерева Саду в цю мить тягнуться до нього, наче чекають відповіді, яку він ще не готовий був дати. І це було більше, ніж просто питання; це було питання, яке ставила сама сутність часу, чи буде він в змозі зрозуміти сам себе, перш ніж час його змінить назавжди.
Вона зробила крок назад, і його погляд стягнувся до її силуету, що почав розчинятися в тумані, як примарна постать в безкраїх просторах Саду. Залишила його зі спогадом про її слова і непевністю, що тепер важко було відкинути. Її фрази не були простими порадами чи підказками — вони несли в собі щось більш глибоке. Вона сказала, що не має значення, чи буде він самотнім, чи знайде союзника, але те, що справді мало значення, було за межами простих виборів. Це було те, що він мав стати, ким мав стати, щоби змінити саму сутність цього світу.
Тіні навколо стали глибшими, мовчазними, а сам Сад затих у своєму безкрайньому циклі. Він залишився стояти один, з важким серцем і розумом, сповненим запитань. Чи справді можна бути творцем часу, якщо не маєш того, хто поділяє твоє прагнення? І чи зможе він сам пройти цей шлях, якщо навіть час, здавалось, не був на його боці?
І, як і завжди, з кожним новим питанням його сумніви тільки зростали. Він відчував тяжкість цього шляху. Усі ті можливості, всі ті невідомі гілки, що тягнулися попереду, ставали ще більш незбагненними, ніж раніше. Він не був готовий до цього відчуття безпеки, яку вона принесла з собою, залишаючи його.
Але одне було певне: його шлях залишався незмінним. Він зробив свій вибір. І хоча його серце билося важко, не зупиняючися на самих сумнівах, він розумів, що кожен крок вперед — це вже частина великого процесу. І, можливо, у майбутньому, коли він повернеться до цих слів, вони матимуть інший зміст, бо він сам зміниться, стане тим, хто зрозуміє справжній сенс її прощання.
Тим часом туман навколо почав поступово розсіюватися, даючи йому можливість побачити далі, хоча й не все. Залишалася лише одна річ, яку він точно знав: неможливо відкрити нові горизонти без сміливості ступити за межі того, що відомо. І хоча він не мав всіх відповідей, він знав, що це був тільки початок.