І ось, після того як вони залишили арку за спиною, простір перед ними розширився. Те, що колись здавалось безмежною темрявою, тепер було переповнене ірраціональними формами та відчуттями, які перевершували все, що вони могли уявити.
Луміс і Ейлі йшли через цей новий світ, де не було жодних чітких меж, лише нескінченні патерни світла і тіні, що накладалися одне на одного в постійно змінюваних образах. Вони почувалися як частина цього хаосу, але водночас, немов вони були його спостерігачами.
“Що це?” — запитала Ейлі, озираючись навколо. Її очі відбивали подив і невизначеність.
“Це не просто місце,” — відповів Луміс. “Це стан. Тут немає часу, немає чіткого початку або кінця. Тут є лише перебування в самій сутності.”
Вони продовжували йти, і кожен крок здавався відлунням віддаленої реальності, в якій ще зовсім недавно вони існували. Тепер їхня свідомість була занурена в цей інший вимір, де навіть найелементарніші уявлення про світ руйнувалися під вагою нових відчуттів.
“Що ми маємо робити?” — запитала Ейлі, не розуміючи, чого очікувати від цього нескінченного простору.
“Ми повинні побачити,” — відповів Луміс, його голос був спокійний, але насичений усвідомленням величі того, що їх оточувало. “Ми повинні побачити те, що ховається в тіні. Те, що ми не бачили раніше.”
В цей момент щось змінилося в повітрі. Легке тремтіння, яке відчувалося у всьому, що оточувало їх, змінилося на щось більш відчутне — це була присутність. Якесь невідоме істота, чи то сама природа цього світу, розпочала своє спостереження за ними.
“Хто тут?” — запитала Ейлі, її голос трохи тремтів.
Здавалося, ніби світ навколо них змінювався, відповідаючи на її запитання. Один з малих фрагментів, що колись були лише плямами світла, змінився і почав набувати форми, що нагадувала постать. Вона не була чіткою, але її контури були відчутні. Фігура з’явилася, як постійно змінюваний символ, який спостерігав за ними з глибин цього простору.
“Ми прийшли шукати правду,” — сказав Луміс, його слова, здавалось, прямували не тільки до постаті, а й до самих себе. “Що це за місце, і чому ми тут?”
Тіньова фігура не відповідала словами, але її рухи стали більш визначеними, і здавалось, що вона почала зрозуміло виражати свою суть. Вона наближалась до них повільно, але кожен її крок відлунювався в їхніх душах, змушуючи їх серця битися швидше.
“Ти шукаєш відповідь, але чи готовий ти до того, що знайдеш?” — почула Ейлі голос, що лунав не зсередини цього простору, а зсередини їх самих.
Відчуття було сильним, і хоча вони не могли пояснити, звідки йшов голос, він був настільки ясним, що вони вже не сумнівалися: відповідь була ближче, ніж вони думали. Тепер залишалося лише зробити останній крок, щоб зрозуміти, чи вони готові прийняти правду, що відкриється перед ними.
Луміс і Ейлі стояли, не зводячи очей з тіні, що наближалася. Вони розуміли, що це була не просто постать, а щось значно більше. Це була сама сутність того, що вони шукали — істина, яка не могла бути знайдена без випробувань і самопізнання.