Коли світло від Сфер згасло, перед Меланією постала нова реальність — лабіринт, заповнений неймовірними таємницями й відлунням минулих голосів. Стежки перепліталися, ніби самі були частинами якогось нескінченного тіла, а в повітрі віяло відчуттям стародавнього часу, що витає в кожному куточку цього місця. Її серце билося швидше, наче відчуваючи, що це місце володіє власним диханням, власною свідомістю.
Під ногами не було звичного ґрунту. Лабіринт наче висів у порожнечі, і стіни, що його оточували, були прозорими, злегка мерехтливими, схожими на лід або на безкрайні води, що не відображають нічого. Однак з кожним кроком, який вона робила, цей простір наче змінювався, відкриваючи нові відгалуження й напрямки, що зливались і розмивались у нескінченні можливості.
— “Не намагайся зрозуміти все одразу, — голос знову пролунав, — тому що в цьому лабіринті кожна відповідь одночасно є запитанням.”
Меланія замислилася, прислухаючись до цих слів. Здавалося, ніби все, що її оточувало, було створено лише для того, щоб вести її до певної мети, але та мета постійно розмивалась, перетворюючись на нову невідомість. Це було дивне відчуття: здавалося, що кожен її крок спричиняє зміну не лише в просторі, а й у самій суті її існування.
Вона простягла руку вперед і торкнулась однієї зі стін лабіринту. І цей рух, здавалось, викликав спалахи світла, які на мить прорізали темряву, відкриваючи перед нею велику двері. Але двері не були звичними — вони були живими, їх поверхня пульсувала, ніби дихала, а колір змінювався від чорного до яскраво-синього.
— “Ти готова вступити в новий вимір?” — прозвучало запитання.
Меланія відчувала, як її дихання сповільнюється. Всі вибори, що перед нею відкриваються, виявляються настільки вагомими, що кожен з них, немов важкий камінь, міг змінити потік часу. Чи варто йти через ці двері, чи є й інші можливості?
— “Ти не зможеш побачити всього, якщо не зробиш вибору,” — додав голос, неначе вловлюючи її роздуми.
Вона підійшла ближче і обережно доторкнулась до дверей. З того місця, де її рука торкнулась поверхні, з’явились тонкі, золотисті нитки, що швидко переплелися в загадковий візерунок. Це було не просто відкриття дверей — це був момент, коли реальність, здавалося, почала розгортатися перед нею, як книга, що містить відповіді на всі запитання. І все ж вона не могла розгледіти, що ж саме чекає за цією межою.
Двері, здавалось, стали ще більшими, їхня поверхня виблискувала вічним світлом, що не відбивався, але проникав у саме серце кожної істоти, що дивилася на нього.
— “Усередині цього вибору — не лише відповідь, а й доля тих, кого ти любиш, і тих, хто прагне знищити твою міць,” — сказав голос, повільно затихаючи.
Меланія глибоко вдихнула. Вибір був перед нею — і це був не просто вибір між шляхами, що обіцяли перемогу чи поразку, а між двома різними сутностями. Одна обіцяла збереження, але в обмін на великі жертви. Інша — свободу, але з невідомими наслідками.
Вона зробила перший крок до дверей. І одразу весь лабіринт змінився. Тіні, що обвивали стіни, зникли. Здавалося, сама структура цього місця відповіла на її рішення. І перед нею, серед темряви, виникло нове обличчя — хтось, кого вона колись знала, але з ким давно не зустрічалася. Його очі світилися таємничим світлом, і він усміхався, наче чекав її.
— “Ти зробила вибір,” — сказав він, його голос був одночасно знайомим і чужим. — “Але тепер ти повинна зрозуміти, що це лише початок.”
Меланія затремтіла, зрозумівши, що кожен її крок тягне за собою не лише зміни в її житті, а й у всьому світі.