Тиша, яка запанувала у вузлі після стабілізації, була ілюзорною. Лише мить тому простір випромінював гармонію, але тепер щось було не так. Меланія відчула це першою: слабкий подих часу, який, здавалося, розривав простір довкола. Її пальці мимоволі стиснули руків’я символічного клинка, але ніяких видимих загроз не було.
Ендар стояв неподалік, його погляд був прикутим до нової сфери вузла, яка тепер світилася червоно-золотим світлом. Світло було надто яскравим, але водночас тривожним, ніби воно ховало всередині щось небезпечне.
— Що ти відчуваєш? — запитала Меланія, не зводячи очей із сфери.
— Це не просто стабілізація, — відповів Ендар, торкаючись пальцями поверхні сфери. Його рука тремтіла, ніби дотик до неї виснажував його. — Вузол змінився, але щось у ньому ламається. Відлуння старих зв’язків досі тут.
Меланія зітхнула і опустила клинок. Її обличчя відображало втому. Від моменту, коли вони почали відновлювати Вічність, минуло вже багато часу, і кожен вузол був випробуванням. Але тепер, коли вони були настільки близько до кінця, все виглядало ще складніше.
— Ми стабілізували цей вузол, — сказала вона. — Чому ж тоді відлуння старого порядку досі тримається?
Ендар не відповів одразу. Він дивився на світло, ніби намагаючись розшифрувати його.
— Вузол не може повністю відпустити минуле, — нарешті сказав він. — У ньому зберігаються залишки старих зв’язків, які пов’язували Вічність раніше. Якщо ми не знайдемо спосіб їх інтегрувати, вони зруйнують вузол зсередини.
У цю мить земля під ногами затремтіла. Меланія підскочила, а Ендар зробив крок назад. Сфера у центрі вузла почала пульсувати, випромінюючи хвилі енергії, що збурювали простір довкола.
— Що відбувається?! — вигукнула Меланія, хапаючись за клинок.
— Це вони, — тихо промовив Ендар. Його голос був спокійним, але очі сяяли золотим світлом. — Відлуння старих зв’язків. Вони намагаються вирватися.
Сфера раптом тріснула, випустивши тонкий промінь світла, який розсік простір, утворюючи розрив. З того розриву почали з’являтися тіні — не такі, як ті, що вони бачили раніше. Ці тіні були розмитими, їхні обриси змінювалися, ніби вони були відображеннями людей, що колись існували, але тепер залишилися лише у фрагментах часу.
— Це… це душі? — запитала Меланія, відчуваючи, як її серце стискається від дивного суму, який випромінювали створіння.
Ендар нахмурився.
— Ні, це відлуння. Фрагменти минулого, які вузол не може відпустити. Вони не живі, але вони небезпечні.
Тіні почали рухатися, кружляючи довкола сфери. Їхні рухи були неквапливими, але у повітрі відчувалася загроза.
— Вони намагаються знову стати частиною вузла, — сказав Ендар, піднімаючи руки. Його золотий відблиск знову з’явився, утворюючи захисний бар’єр навколо них обох.
— І якщо вони це зроблять? — запитала Меланія.
— Вузол зруйнується. Їхня енергія несумісна з новою Вічністю.
Меланія прикусила губу, намагаючись зрозуміти, що робити. Вона знала, що знищення цих створінь може бути єдиним способом зупинити їх, але щось у ній чинило опір цій думці.
— Ми повинні знайти спосіб інтегрувати їх, — раптом сказала вона, відчуваючи рішучість, що наповнювала її.
Ендар здивовано поглянув на неї.
— Це ризиковано.
— Це правильний шлях, — відповіла вона, підіймаючи клинок. — Ми не можемо просто знищувати те, що залишилося від минулого. Ми повинні навчитися з ним жити.
Ендар нічого не сказав, але його очі свідчили про внутрішній конфлікт. Він знав, що Меланія має рацію, але також розумів, наскільки це небезпечно.
— Добре, — сказав він після паузи. — Я спробую встановити з ними зв’язок.
Меланія кивнула і стала між Ендаром і тінями, готова захищати його, поки він працював.
Ендар простягнув руки до сфери, і його тіло почало світитися золотим сяйвом. Він закрив очі, намагаючись проникнути у сутність відлуння.
Тіні почали реагувати, рухаючись швидше і агресивніше. Меланія відбивала їх, але їхня кількість лише зростала.
— Вони опираються! — закричав Ендар, його голос був напруженим.
— Не здавайся! — крикнула Меланія, відчуваючи, як її клинок ставав важчим із кожним ударом.
Світло сфери почало змінюватися. Воно стало більш насиченим, але разом із цим тіні почали зупинятися. Вони повільно поверталися до сфери, немовби вона їх притягувала.
— Вони приймають нову форму, — прошепотів Ендар, опускаючи руки. Його обличчя було блідим, а рухи повільними.
Тіні зникли всередині сфери, і вона стабілізувалася, випромінюючи м’яке світло.
Меланія опустила клинок і підійшла до нього.
— Це було ризиковано, — сказала вона, дивлячись йому у вічі.
— Але це було необхідно, — відповів він, вдихаючи глибоко.
Простір навколо них заспокоївся, але на поверхні сфери залишився новий символ — слід від старих відлунь, які тепер стали частиною вузла.
— Ми врятували його, — сказала Меланія. — Але я боюся, що це лише початок нових випробувань.
Ендар кивнув, його погляд був спрямований у далечінь.
— Головна боротьба ще попереду.