Коли світло від Сфер згасло, перед Меланією розкрилася нова реальність — лабіринт, наповнений неймовірними таємницями та відлунням минулих голосів. Стежки перепліталися, ніби вони були частинами якогось нескінченного тіла, а в повітрі віяло відчуттям давнини, що проникало в кожен куточок цього місця. Її серце билося швидше, наче відчуваючи, що це місце має своє власне дихання, свою власну свідомість.
Під ногами не було звичного ґрунту. Лабіринт, здавалося, висів у порожнечі, а стіни, що оточували його, були прозорими, злегка мерехтливими, схожими на лід чи безкрайні води, що не відображають нічого. Однак з кожним кроком, який вона робила, простір ніби змінювався, відкриваючи нові відгалуження та напрямки, що зливалися і розмивалися в нескінченні можливості.
“Не намагайся зрозуміти все одразу,” — знову прозвучав голос. “Тому що в цьому лабіринті кожна відповідь одночасно є запитанням.”
Меланія задумалася, прислухаючись до цих слів. Здавалося, що все навколо несе її до певної мети, але ця мета постійно розмивалась, перетворюючись на нову невідомість. Це було дивне відчуття: кожен її крок спричиняв зміну не лише в просторі, а й у самій суті її існування.
Вона простягнула руку вперед і торкнулася однієї зі стін лабіринту. І цей рух, здавалось, викликав спалахи світла, які на мить прорізали темряву, відкриваючи перед нею величезні двері. Але двері не були звичними — вони були живими, їхня поверхня пульсувала, наче дихала, а колір змінювався від чорного до яскраво-синього.
“Ти готова вступити в новий вимір?” — прозвучало запитання.
Меланія відчула, як її дихання сповільнюється. Всі вибори, що перед нею відкривались, здавалися настільки вагомими, що кожен з них, наче важкий камінь, міг змінити потік часу. Чи варто йти через ці двері, чи є інші можливості?
“Ти не зможеш побачити всього, якщо не зробиш вибору,” — додав голос, неначе вловлюючи її роздуми.
Вона підійшла ближче і обережно доторкнулася до дверей. З того місця, де її рука торкнулась поверхні, з’явилися тонкі золотисті нитки, що швидко переплелися в загадковий візерунок. Це було не просто відкриття дверей — це був момент, коли реальність, здавалось, почала розгортатися перед нею, як книга, що містить відповіді на всі запитання. І все ж вона не могла розгледіти, що ж саме чекає за цією межою.
Двері, здавалось, стали ще більшими, їхня поверхня виблискувала вічним світлом, що не відбивався, але проникало в саме серце кожної істоти, що дивилася на нього.
“Усередині цього вибору — не лише відповідь, а й доля тих, кого ти любиш, і тих, хто прагне знищити твою міць,” — сказав голос, повільно затихаючи.
Меланія глибоко вдихнула. Вибір стояв перед нею — і це був не просто вибір між шляхами, що обіцяли перемогу чи поразку, а між двома різними сутностями. Одна обіцяла збереження, але в обмін на великі жертви. Інша — свободу, але з невідомими наслідками.
Вона зробила перший крок до дверей. І одразу весь лабіринт змінився. Тіні, що обвивали стіни, зникли. Здавалося, сама структура цього місця відповіла на її рішення. І перед нею, серед темряви, виникло нове обличчя — хтось, кого вона колись знала, але з ким давно не зустрічалася. Його очі світилися таємничим світлом, і він усміхався, наче чекав її.
“Ти зробила вибір,” — сказав він, його голос був одночасно знайомим і чужим. — “Але тепер ти повинна зрозуміти, що це лише початок.”
Меланія затремтіла, зрозумівши, що кожен її крок тягне за собою не лише зміни в її житті, а й у всьому світі.