Луміс і Ейлі стояли поруч, їхні очі були сховані від зовнішнього світу, немов кожен погляд, кожен рух, був занадто важливим, щоб його можна було витратити на щось незначне. Вони тільки-но отримали відповідь на свої запитання, але відчуття важкості, що здавалося, заповнювало весь простір навколо них, не покидало їх.
Істота сказала, що вони можуть змінити цей світ. Але зміни ці обіцяли бути кардинальними. І хоча й у світі було багато речей, які слід було змінити, хоча й сама реальність була надмірно крихкою, кожна дія мало свою ціну. Це була не просто можливість — це був вибір, від якого залежала сама природа існування.
Луміс відчував, як тяжкість слова «жертва» впала на нього, наче камінь. Це була не просто зміна, не просто новий початок. Це був момент, коли для того, щоб щось здобути, потрібно було відмовитись від чогось іншого. Він дивився на Ейлі, і вона, хоч і не говорила, відчувала те саме.
— Ми повинні зрозуміти, чи готові ми це зробити, — сказав Луміс, його голос був повний внутрішнього болю, наче він уже відчував ту жертву, яку йому належало зробити. — Що ми втратимо, якщо виберемо це?
Ейлі повільно повернулася до нього, її обличчя залишалося непорушним, але погляд був глибоким і наповненим тінями.
— Я знаю, що буде важко, але жоден вибір не буде без наслідків, — сказала вона. — Ти хочеш змінити цей світ, але чи зможемо ми витримати те, що зміниться в нас?
Їхня розмова була наче переплетення думок, що лунали у їхніх головах, але жодна з них не могла вийти назовні, щоб знайти просте розв’язання. Обидва вони відчували, що жертва буде великою, але ця жертва могла бути й єдиним шляхом до того, щоб відновити баланс. Це не була просто чергова зміна, це була революція, переворот у самому серці всесвіту.
Луміс підійшов ближче, і між ними знову виникла тиша. Він зрозумів, що відповідь, на яку вони чекали, ховалася не в словах істоти, а в самих собі. Вони мали віднайти власну готовність до змін, навіть якщо це означало залишити все, що вони знали, і дозволити невідомому повністю змінити їх.
— Якщо ми оберемо змінити цей світ, ми повинні бути готові залишити позаду все, що нам дороге, — прошепотів він.
Ейлі не відповіла одразу. Вона закрила очі, намагаючись знайти хоч би найменше спокійне місце всередині себе. Вона не була впевнена, що готова. Вона не була впевнена, що це справді було необхідно.
— Я… я не знаю, чи я готова, — сказала вона тихо, її голос звучав як відголосок сумнівів, але також і рішучості. — Але я знаю одне: не можна залишатися тут. Цей світ так чи інакше потребує змін. Ми не можемо залишити його таким, яким він є.
Луміс мовчав. Він бачив у її очах ту ж саму боротьбу, що і в його власному серці. І хоча вони розуміли, що це буде болісний вибір, який, можливо, не повернеться назад, вони також розуміли, що не мають іншого шляху. Вибір був занадто великий, занадто важливий, щоб його можна було ігнорувати.
Їхні погляди зустрілися, і вони обидва зрозуміли, що тепер вже немає шляху назад. Вони стояли на межі великого вибору, і навіть якщо цей вибір був сповнений жертв, вони знали, що вони не можуть залишити все як є.
— Якщо ми це зробимо… — почав Луміс, його голос став трохи більш упевненим, — ми повинні бути готові не тільки до змін у світі. Ми повинні бути готові до змін у нас самих.
Ейлі кивнула, її очі не зводились з його, і вона розуміла, що вони разом вже вирішили: вони не могли залишити все на своїх місцях. Світ чекав змін, і вони мали бути тими, хто їх принесе, навіть ціною великої жертви.
— Ми зробимо це, — сказала вона, і хоча її голос звучав не зовсім впевнено, в її очах загорівся вогонь рішучості. — Разом.