Темрява була густа, і здавалось, що кожен крок розчиняється у ній, стаючи невидимим для світу. Меланія ступала обережно, відчуваючи, як кожна її клітина намагається вловити те, що приховує цей лабіринт. Стінки, знову прозорі й мерехтливі, наче реагували на її присутність, змінюючи свою текстуру в залежності від її рухів. Відчуття часу, що тягнеться в цьому місці, було неймовірно нелінійним: кожна секунда розтягувалась на століття, а потім знову стиснулась до миті.
“Чи справді це все відбувається?” — думала вона, намагаючись віднайти хоч якусь зачіпку для розуміння цього світу, цього місця. Вона відчула, що лабіринт уже не просто простір — він був частиною чогось значно більшого. Меланія мимоволі згадала слова, які промовив голос, коли вона вперше опинилася тут: “Це не лише випробування для твоїх сил, а й для твоєї душі.”
Відчути свою душу, загублену серед всіх цих парадоксів, було важко. Вона не могла змусити себе зупинитись, але розуміла, що цей лабіринт — лише зовнішній прояв її внутрішніх страхів і сумнівів. Що більше вона рухалася вперед, то більше все навколо починало нагадувати її власну свідомість.
Раптом перед її поглядом з’явилась постать, затінена й розмитою, немов марево. Вона не була фізичною, але її присутність відчувалася на кожному рівні. Меланія зупинилась, інстинктивно відчувши, що перед нею щось значиме.
— “Хто ти?” — запитала вона тихо, але голос її звучав різко в цій глухій тиші.
— “Те, що ти забула,” — відповіла постать. Її голос був як шелест старих книг, що розкриваються після багатьох років забуття. — “Я є відголоском твоєї історії, того, що залишилось позаду.”
Меланія зрозуміла: ця постать — це не хтось інший, це вона сама, але з іншого часу, з іншої реальності. Її погляд мандрував через тисячі можливих шляхів, які ведуть до різних варіантів її життя.
— “Чому ти тут?” — запитала вона знову, трохи напружено, шукаючи в цій постаті відповіді.
— “Тому що ти шукаєш себе, і тому що ти намагаєшся знову знайти свою мету. Я — твій вибір, твій злам, твоя темна частина, яку ти не хочеш бачити.”
Меланія відчула, як її серце тремтить. Ці слова нагадали їй той час, коли вона стояла перед першим серйозним вибором у своєму житті — коли все було не таким, яким вона це уявляла.
— “Я не можу змінити минуле,” — прошепотіла вона, хоча розуміла, що це не відповідає на питання.
Постать мовчки спостерігала за нею. Лабіринт затих, і весь простір навколо здався одним великим дзеркалом. Меланія зробила глибокий вдих і відчула, як цей відголосок її минулого набуває форми. Він міг би стати її союзником, але міг би також знищити її.
— “Ти завжди маєш вибір,” — сказав відгомін її голосу, і він був неймовірно схожий на її власний. — “Але чи готова ти прийняти наслідки?”
Меланія відчула, як темрява навколо знову почала змінювати свою форму. Стежка, яку вона йшла, почала розмиватись, відкриваючи нові лабіринти. Вона відчула велику відповідальність, яка лягала на її плечі. Цей лабіринт був не просто місцем, це було відображенням її найглибших переживань і сумнівів.
— “Я готова,” — нарешті сказала вона, сповнена рішучості. “Я не залишуся забута, я знайду свою мету.”
І тоді перед нею з’явилася нова стіна, прозора, але вже не така безпомічна, як усі попередні. Вона була витканою із золотистих ниток і сяяла, немов те, що залишилось після всіх її боротьб.
Меланія зробила ще один крок, і лабіринт змінився, але цей раз — змінився за її волею.