Тиша між Лумісом і Ейлі була важкою. Їхнє рішення зводилося до цього — моменту, що може переписати все. Вибір, що стояв перед ними, не був просто питанням правильного чи неправильного. Це не стосувалося лише того, чого вони хочуть, але й того, на що вони готові піти, чим пожертвувати. Це був момент перелому.
“Ти думаєш, що ми справді можемо це зробити?” — голос Ейлі ледь лунав, запитання зависло в повітрі, як крихкий мотузок, що ось-ось обірветься.
Луміс поглянув на неї, його обличчя було непорушним. Той самий запит, що й у її думках, повторювався в його голові, знову і знову, вже довгий час. Чи зможуть вони знищити все? Чи зможуть створити щось нове, краще — але якою ціною? І якщо вони цього не зроблять, чи залишиться світ у цьому нескінченному циклі розпаду та повторень?
“Все, що ми знаємо,” — відповів Луміс, його голос був твердим, але з ноткою невпевненості, — “може зникнути. Але якщо ми не зробимо цього вибору, все залишиться, як є. Може, навіть гірше.”
Ейлі зморщила лоб. “А що, якщо зміниться не тільки світ? Що, якщо ми зробимо це, і ми самі змінемося назавжди? Що, якщо ми не зможемо повернутися? Що, якщо ми забуде себе в процесі?”
Ідея втратити себе — змінитися настільки, що себе не впізнати — була тією самою боязню, яку вони обоє несли в собі, страхом, що міг би поглинути їхню рішучість. Але світ, який вони знали, був в’язницею, а правда, яку вони відкривали, не дозволяла їм повернутися до того життя, що було раніше. Вони не могли залишитися там, де були.
“Я не знаю, що станеться після,” — сказав Луміс тихо, — “але якщо ми не діяти, ми ніколи не дізнаємося, чи є щось краще по ту сторону.”
Погляд Ейлі потягнувся всередину, її думки мчалися, уявляючи, що могло б бути. Світ без обмежень часу, без системи, яка так довго ними керувала. Але навіть у можливості свободи було невизначено. Чи зможуть вони створити світ, де існує баланс, не зруйнувавши все на своєму шляху?
“Що ти думаєш, що станеться з нами?” — запитала Ейлі, її очі зустрілися з очима Луміса, шукаючи якоїсь впевненості, хоч трохи певності, що вони не ступають у безодню.
“Я думаю, ми або втратимо все, або знайдемо щось краще,” — сказав Луміс, хоча й він сам не міг передбачити майбутнього. Його серце було полем бою надії та страху.
Ось він, самий серцевий момент: вибір. Вони могли знищити світ, який знали, або залишити його таким, яким він є — крихким, незбалансованим і повільно помираючим. Створення нового світу означало б руйнування старого, створення чогось, що могло б працювати, але з ціною, яку вони ще не могли повністю осягнути.
Різкий біль пронизав груди Ейлі. Вона хотіла сказати щось втішне, запевнити Луміса, що все буде гаразд, але знала, що це була б брехня. Немає жодних гарантій. І ніколи не було.
“Ти думаєш, ми готові до того, що нас чекає?” — запитала вона, і слова вийшли більше як прохання, ніж запитання.
Луміс довго мовчав, ніби розмірковуючи над кожним можливим результатом, над кожним варіантом, що може статися. Нарешті, він похитав головою. “Ні. Ми не готові. Але, може, ми ніколи й не будемо. Іноді треба зробити вибір, навіть коли не знаєш, що чекає попереду.”
Ейлі заплющила очі, налаштовуючи себе на те, що мало статися. Тягар їхнього рішення був надто великий, але вже не було дороги назад. Вони досягли межі. Тепер залишалося тільки вирішити, чи стрибнути в невідомість, чи залишитися в тому світі, що вони знали, на краще чи на гірше.
“Тоді давай зробимо це,” — сказала вона, її голос був спокійним, але повним рішучості. “Зробимо вибір і зустрінемо все, що буде. Разом.”
Луміс повільно кивнув. Більше не було часу на вагання, не було місця для сумнівів. Світ, їхній світ, чекав на те, щоб вони зробили остаточне рішення — рішення, яке визначить не тільки майбутнє всього, що вони знали, але й саму суть того, ким вони є.
Разом вони ступили в невідомість.