Небо вже почало розцвітати м’яким світлом, а місто попереду все ще залишалося затуманеним, як міраж, що лише вказував на те, що існує, але не давав відповіді. Антем, Луміс, Айна та Тарік йшли через платформу, кожен крок був важливим, але водночас наче невидимий для того світу, що розгортався перед ними. Кожен із них відчував, що реальність навколо них знову змінюється, але що саме відбувається, вони не знали. Лише вітри, що рвалися до них із далеких країв, намагалися говорити з ними, приносячи з собою стародавні шепоти, ехо забутих часів.
Айна відчувала, як кожен її рух супроводжувався енергією, що народжувалась у її тілі, як ріка, що прокидається після довгого сну. Вона знову і знову затримувала погляд на горизонті, шукаючи відбитки, хоча й смутні, але все ж риси того, що має статися. З кожним кроком вона відчувала, як світ змінюється, ніби вібрації самого повітря стали іншими. І хоч їй здавалось, що вона може передбачити те, що буде далі, відчуття цього моменту залишалося туманним і незрозумілим.
“Це місто не таке, яким ми його уявляли”, — сказала Айна, її голос ледь лункий у тиші. “І все, що ми робимо, змінює його сутність.”
Антем подивився на неї, його погляд був зацікавлений, але й сумнівний. Вони всі вже пройшли через багато випробувань, але це місце, це місто, справді було чимось новим. І саме тут вони мали зробити свій вибір. Він зробив крок вперед, і його нога залишила на платформі невидимий відбиток.
“Ми можемо створити новий світ, але що буде з тим, що вже існує?” — сказав він, запитання звучало в повітрі, але не отримувало відповіді. Це був момент, коли вибір не мав правильного чи неправильного шляху, лише шлях, що вів у невідомість.
Луміс мовчав, дивлячись на навколишній простір. Туман розсіювався, і з кожним їхнім кроком нові контури міста ставали яснішими. Там, на обрії, з’являлася велична архітектура, але щось було незвичайне в її формі, ніби вона сама змінювалася з часом.
“Ми повинні вирішити, що робити з цим світом,” — сказав Луміс, повертаючись до решти. “Ми не можемо просто прийти й залишити його таким, яким він був. Ми — це те, що змінить його.”
Тарік, який весь час йшов мовчки, ступив вперед і зупинився на кілька миттєвостей. Його очі відбивали відбитки вогню та зірок, ніби у ньому був цілий всесвіт. “Ми стали частиною цього процесу. І, можливо, це процес, який почався не з нами. Можливо, він триває вічно.”
Всі стояли на платформі, на межі нового світу, і кожен з них відчував, що цей момент — це не просто перехід у нову реальність, а початок чогось набагато більшого, чого не можна було пояснити словами. Вибір залишався в їхніх руках, але цей вибір не був лише їхнім. Він торкався кожної душі, що колись ступала на землю цього світу. Вони були його архітекторами і його руйнівниками.
“Ми готові?” — запитав Антем, його голос був спокійний, але всередині серце билося швидше, ніж зазвичай.
І хоча відповідь була очевидною для кожного з них, вони всі знали, що тільки крок вперед зможе дати відповідь на те, що чекає їх попереду. Вони більше не могли повернутися. Вони були на межі нового світу, і цей вибір визначить, чи стане він їхнім новим домом, чи вони загубляться в ньому назавжди.
І тоді, у тій тиші, вони рушили вперед, відчуваючи, як їхні серця пульсують в унісон із самим світом.